Розділ 81

Коли ми зупинилися біля самого ґанку, я вже простягнула руку до дверей, але він обережно, торкаючись лише пучками пальців, затримав моє зап’ястя. Від цього лагідного дотику по тілу знову пробіг солодкий струм.

— Мартіно, — сказав він тихо, і в його тембрі прорізалася глибока, майже молитовна серйозність. — Після... вінчання я поїду до короля.

Я завмерла, обертаючись до нього й затамувавши подих.

— І тоді ми оголосимо про наше одруження, — продовжив він, м’яко погладжуючи великим пальцем мою долоню, наче намагаючись заспокоїти моє напружене серце. — Але дозволь мені зробити це правильно, квітко. Не буде правильно, якщо я не попрошу благословення й твоєї руки у твоїх батьків.

— Ні, — вирвалося в мене одразу, трохи різкіше, ніж я хотіла.

Я ступила до нього ближче, шукаючи його захисту. Хвиля гарячого, липкого страху накрила мене з головою.

— Яне, слухай мене... Король Людовик зараз веде переговори з Августом про твій шлюб із принцесою. Відмова — це образа обох корон! Ми маємо повінчатися спершу таємно. Наш шлюб запечатає церква й Озеро. А розкажемо все потім, коли ти повернешся від короля, і він уже просто не зможе нічого змінити.

Ян не випустив моїх рук. Навпаки — він обережно охопив мої тремтячі пальці своїми великими, теплими долонями, притягуючи мене ще трохи ближче до своїх грудей.

— А проти волі твоїх батьків? — тихо, з невимовною ніжністю спитав він. — Вони ж чекають...

Я не дала йому договорити, легенько притиснувшись чолочком до його лацкана.

— Не хвилюйся за це, Яне. Мій тато зрозуміє... потім, коли побачить, що ми щасливі.

— А як же вони реагуватимуть зараз, Мартіно? — він обережно підняв моє обличчя за підборіддя, змушуючи подивитися йому просто в очі, у яких палало стільки дбайливого тепла. — Твоя родина заслуговує на те, щоб я прийшов як господар, уклонився твоєму батькові й попросив твоєї руки як належить... а не крався сюди вночі під кронами сосен, наче злочинець, що краде свою наречену з рідного дому.

— Твоя родина має кровні зв'язки з королем, — прошепотіла я, відчуваючи, як від цієї думки знову болісно стискається горло. Я провела пальцями по його суконному камзолу, відчуваючи важкий, спокійний ритм його серця. — А мої батьки... ми не такого знатного роду, Яне. Я так боюся! Якщо тато дізнається раніше часу, якщо все розкриється до твоєї розмови з королем... нас просто розірвуть. Тебе змусять відмовитися від мене ще до того, як хоч хтось із моєї родини встигне мовити бодай слово на мій захист. Я не переживу, якщо втрачу тебе тепер, коли нарешті відчула твоє тепло.

— Якщо твоя родина витримає тиск короля, то моя — ні, — прошепотіла я, стискаючи його пальці. — Це не один король, Яне. Тут два королі й два політичні інтереси, які стоять за цим шлюбом. Якщо Людовик скаже моєму батькові відмовити мені в тобі, він погодиться. І все.

Ян мовчав кілька довгих секунд, дивлячись на мене з тим виразом, у якому змішались біль, розуміння і щось схоже на впертий, тихий гнів — не на мене, а на весь той світ, що змушував мене боятись власного батька, власного щастя.

— Мартіно, — нарешті сказав він, і голос його прозвучав твердіше, ніж я очікувала. — Ти справді думаєш, що я дозволю комусь — королю, твоєму батькові, самій долі — розлучити нас після всього, через що ми пройшли?

Він притулився чолом до мого чола, тримаючи моє обличчя в долонях так дбайливо, наче я була найкрихкішою річчю в цілому світі.

— Я не боюсь ні Людовика, ні Августа так, як ти думаєш. Мій рід не просто кровно пов'язаний із троном — ми стоїмо за спиною цього трону вже три століття. Королі змінюються. Фіалковські лишаються. І жоден володар не наважиться зруйнувати союз, який тримає під контролем половину лісів і торгових шляхів цього краю, — заради примхи одружити мене з чужоземною принцесою, яку я навіть жодного разу не бачив у вічі.

— Яне, — перебила я його, і голос затремтів дужче, ніж мені хотілось. — Ти не розумієш. Якщо мій батько відмовить тобі — це буде ганьба для роду Фіалковських. Ще й яка. Знатний князь просить руки, а звичайні шляхтичі відмовляють. Усі одразу скажуть — значить, з їхньою донькою щось не так. З нею соромно родичатись.

Я стиснула його камзол, ніби це могло стримати паніку, що піднімалась у грудях.

— А Романовські дізнаються про це першими, — продовжила я. — Тим паче, Юрій уже просив у батька дозволу на офіційне залицяння до мене. Я ледве уникаю його товариства останніми днями, а пан Альберт уже висловлював батькові невдоволення

тим, як я тримаюсь осторонь. Якщо тепер ще й ти прийдеш просити моєї руки і батько відмовить — це не просто ганьба. Це буде відкрита образа обом родам одразу, Яне. Романовським — бо я ухилялась від Юрія заради тебе. І тобі — бо мій батько не наважиться сказати королю «ні».

Голос мій зривався, а в горлі стало так тісно, що кожне слово доводилось буквально проштовхувати крізь нього.

— А що, як Романовські випередять нас? — прошепотіла я, і сльози вже підступали до самих очей, хоч я щосили намагалась їх стримати, кліпаючи частіше, ніж потрібно. — Що, як Альберт першим поїде просити моєї руки для Юрія, поки ти чекатимеш «кілька днів»? Вони в добрих стосунках із королівським двором, Яне. Не таких, як твої, звісно, але достатньо добрих, щоб мій батько не наважився їм відмовити, якщо вони наполягатимуть.

Я підняла на нього очі, у яких уже тремтіли сльози, готові от-от покотитися щоками, і голос мій зламався на останньому слові.

— Я не хочу чекати кілька днів. Я боюсь, що за ці кілька днів усе моє життя вирішать без мене — знову.

Ян слухав мене мовчки, і з кожним моїм словом я бачила, як щось у ньому напружується — не проти мене, а проти цієї нестерпної безвиході, у яку нас загнав увесь цей світ титулів і домовленостей.

Коли я договорила, він на мить заплющив очі, ніби збираючись із силами, а тоді знову подивився на мене — уважно, серйозно, і в цьому погляді вже не було тієї впевненості, яку я знала за ним.