Розділ 79

Я зайшла у воду, не озираючись, не думаючи — тільки відчуваючи, як прохолода огортає щиколотки, потім коліна, підіймаючись усе вище, поки нижня сорочка не намокла й не прилипла до тіла, важка й тонка воднораз.

Це, напевно, непристойно, — майнула думка десь на краю свідомості, та я відігнала її, як відганяють настирливу мошку. Це я сама запропонувала йому. Сама покликала. Тепер запізно соромитись.

Вода була дивовижно теплою — не такою, якою мала б бути звичайна озерна вода в цей час доби, а м'якою, ласкавою, ніби саме озеро вирішило прийняти мене в свої обійми так само дбайливо, як приймало його руки щоразу, коли він торкався поверхні.

Я занурилась глибше, дозволивши воді сховати мене по плечі, і лише тоді наважилась озирнутись.

Ян стояв на березі, ще одягнений, дивлячись на мене з тим самим виразом, який я вже навчилась розпізнавати — тим, що ховав за спокоєм щось набагато глибше.

— Ну? — я підняла брову, бризнувши в його бік водою. — Чи князь Фіалковський боїться промочити чоботи?

Я досить добре плавала — і вміла одну хитрість, якою полюбляла лякати сестер ще в дитинстві.

Подивившись на свого князя останній раз — на те, як він стояв на березі, все ще вагаючись, — я усміхнулась і пірнула під воду, зникнувши з поверхні миттю, без жодного сплеску.

Під водою було тихо, темно, прохолодно. Я підпливла трохи вбік, тримаючись якнайдовше, скільки вистачало повітря в грудях, уявляючи, як він там, нагорі, вдивляється в порожню поверхню озера, де щойно була я. Невже він боїться? — промайнула лукава думка. Невже великий князь Фіалковський, зброєю володіє краще за будь-кого в окрузі, а тут стоїть на березі, наче хлопчисько, що вперше побачив глибоку воду?

Повітря в легенях закінчувалось. Я виринула — тихо, обережно, зовсім не там, де він мене шукав очима.

Берег був порожній.

Серце тьохнуло — і за мить чиїсь руки м'яко обхопили мене під водою ззаду, притягуючи спиною до теплих грудей.

— Шукаєш когось? — прошепотів Ян мені на вухо, і в голосі його бриніло стільки задоволеного тріумфу, скільки може вміститися в чоловіка, якого щойно намагались налякати — і не вдалося.

Я просто відкинулась на його груди, дозволивши воді тримати нас обох на плаву. Сорочку він, звісно, скинув — який сенс було її мочити, — і тепер я відчувала спиною тепло його оголеної шкіри, гладкої, теплої, попри те, що озерна вода мала б давно вихолодити будь-яке тіло.

А вона не холодила. Навпаки — там, де він був поруч, вода ставала теплішою, майже гарячою, наче саме озеро тепло привітало його присутність, підлаштовуючись під нього так само слухняно, як тоді, коли він торкався поверхні пальцями.

Я заплющила очі, слухаючи, як б'ється його серце під моєю щокою — рівно, впевнено, і водночас трохи швидше, ніж мало б бути в чоловіка, що просто тримає когось у воді.

— Це теж магія? — тихо запитала я, маючи на увазі тепло, що йшло від нього.

— Ні, — прошепотів він мені у волосся, і в голосі забринів сміх. — Це просто ти.

— Що я? — я обернулась до нього обличчям, вдивляючись у його неймовірні очі, що в цю мить здавались майже сріблястими у вечірньому світлі, яке ще ледь пробивалось крізь верби.

Він не відповів одразу. Тільки дивився.

Так близько, що я бачила, як у зіницях темніє вечір, як ледь здригається лінія горла, коли він ковтає подих. Його погляд ковзав по моєму обличчю повільно, майже збентежено — ніби боявся моргнути й утратити мене. Потім очі опустились нижче, на мої губи, ще вологі після поцілунку, і знову піднялись. У цьому мовчанні було більше, ніж у будь-яких словах: голод, ніжність і та тиха, майже болісна увага, з якою дивляться лише тоді, коли вже не вміють удавати байдужість.

Моя рука сама, майже без дозволу, пройшлась по його грудях.

Не притуляючись усім тілом — лише пальцями. Ледь торкаючись гарячої шкіри широких плечей, ведучи долоню вниз, туди, де під ребрами жило тепло й напруга. Я відчула, як м’язи під моєю рукою на мить кам’яніють, а тоді повільно, ніби проти волі, піддаються. Його серце вдарило сильніше — я почула це навіть раніше, ніж намацала.

Ян тихо, хрипко видихнув крізь зуби. Повіки на мить опустились.

— Мартіно… — прошепотів він, і в голосі було застереження й благання водночас.

Він не відсторонився. Лише ледь нахилив голову, ніби підставляючись під мій дотик, і водночас тримав себе на тонкій межі — пальці стиснулись у воду біля мого стегна, не хапаючи, лише шукаючи опори.

Я помітила кілька шрамів — тонких, старих, ледь відчутних під пальцями, — і хотіла провести по них рукою, хотілося запитати, звідки вони, скільки їм років, чи боліло тоді і чи болить тепер.

Але я не стала.

Не тому, що соромилась. А тому, що бачила, як щось у ньому напружилось у ту саму мить, коли мої пальці наблизились до одного з них — того, що йшов навскіс через ребра, — наче він сам не хотів, щоб я про це питала. Наче за цим шрамом ховалась історія, якою він ще не був готовий поділитись, навіть зі мною, навіть тут, у теплій воді нашого озера, де, здавалось, не мало лишатись жодних таємниць.

Його погляд потемнів. Не гнівом — чимось глибшим. Він зловив мою руку вже майже біля того сліду, обережно, гарячими пальцями, і на мить притиснув долоню до своєї

шкіри — не відкидаючи, а зупиняючи. Потім підніс її трохи вище, туди, де калатало серце, і лишив там, ніби кажучи без слів: тут можна. Тут — я весь твій. А те — ще ні.

Я просто тримала долоню на його грудях і дивилась йому в очі.

Вода навколо нас ледь тремтіла. Між нами було лише дихання, тепло його тіла під моєю рукою і те солодке, збентежене поколювання в кінчиках пальців, від якого щоки пашіли, а в животі м’яко, тривожно тягнуло.

Тож я мовчки залишила все як є — довіряючи, що коли настане час, він розповість сам.

Я мовчки залишила все як є — довіряючи, що коли настане час, він розповість сам.

Але моє тіло не вміло так просто замовкати.