Розділ 78

Знала, що невдовзі він домовиться зі священиком, який таємно обвінчає нас. Перстень княгині довелося поки що сховати — надто небезпечно було носити його на виду. А Юрій і Роман… вони мене не чіпали. Але їхні погляди з кожним днем ставали важчими, липкішими. Від них хотілося сховатися.

Щоб якось відволіктися, я почала згадувати наш поцілунок. Спочатку — лише губи. Той повільний, глибокий дотик. А потім уява пішла далі. Я згадала, як його пальці тримали моє обличчя, як рука лягла на талію… і раптом захотілося відчути більше. Не лише тканину камзола — а його шкіру. Гарячу, живу під долонями. І водночас уявила, як ці самі його руки могли б ковзнути нижче. Повільно. Гарячими долонями по моєму тілу — під тканину сукні, по шкірі, залишаючи за собою слід тепла.

Щоки миттєво спалахнули. Я сиділа в сідлі, а тіло ніби саме відповідало на ці думки. Стало спекотно, дихання збилося, і я різко стиснула поводи, намагаючись відігнати образи. Але вони не зникали.

— Що зі мною… — прошепотіла я собі під ніс.

Я зіскочила з коня. Стало трохи легше, але ненабагато. Серце все одно калатало, а в грудях горіло соромливе, солодке і трохи лячне бажання, від якого хотілося водночас і втекти, і… залишитися.

Я сиділа біля озера. Вода блищала в післяобідньому сонці, і мені дуже хотілося увійти в неї — хоча б по плечі, змити з себе цей дивний жар, що не відступав відтоді, як я згадала той поцілунок.

Але вода була прохолодною. І купатися в сукні… навіть якщо зняти верхню й залишитися лише в нижній — усе одно хтось міг помітити. А це було б зовсім непристойно.

Тож довелося задовольнятися малим. Я обережно зняла черевики, підтягнула поділ і занурила босі ноги у воду. Тепла, м’яка хвиля одразу обплела щиколотки. Я тихо зітхнула. Це вже було багато. Принаймні на якусь мить тіло трохи заспокоїлося, а думки… хоч і не зникли повністю, але стали тихішими.

— Вирішила поплавати, моя русалко? — раптом озвався знайомий голос позаду.

Я різко обернулася. Ян стояв у кількох кроках, притримуючи за вуздечку свого коня. Волосся трохи сплутане від вітру, камзол запилений після полів, а в очах — та сама тепла, трохи втомлена ніжність, від якої в мене одразу стислося серце.

Я не стала чекати, поки він підійде. Сама кинулася до нього, майже впала в обійми, вчепившись пальцями в тканину на його грудях.

— Як же я скучила… — прошепотіла я, ховаючи обличчя в його плече.

Він тихо засміявся, обіймаючи мене однією рукою, а другою все ще тримаючи повід коня.

— Мартіно, — прошепотів він мені у волосся, — ти зараз брудна вся, як маленьке кошеня.

Я відсторонилась, здивовано подивившись на себе — і справді, на світлій тканині сукні темніли плями пилу й трави там, де я щойно притискалась до нього.

— Це ти брудний, — засміялась я, торкаючись пальцем його запиленого камзола. — Тепер винен ти.

Він подивився на мене з тим самим лукавим прижмуром, який я вже так добре знала.

— Хочеш скупатися? — раптом запитав він, кивнувши головою в бік озера, що виблискувало неподалік у промінні призахідного сонця.

— Певно, я заважаю тобі, — сказала я, відводячи погляд на воду, вдаючи байдужість, хоча серце вже калатало від самої думки лишитись із ним тут довше.

— Ніколи, — відповів він тихо, і в голосі його не було жодного жарту.

Я мовчала якусь мить, дивлячись, як вітер бавиться дрібними хвильками на озері, а тоді, не витримавши, запитала те, що крутилося в голові вже кілька днів:

— Яне.

— Мм? — озвався він, обережно поправляючи пасмо мого волосся, що вибилось із зачіски.

— Коли прокидається магія роду? — я намагалась спитати якомога буденніше. — Ну, після весілля, чи потрібно ще проводити якусь церемонію?

Він на мить завмер, дивлячись на мене уважніше, ніж зазвичай.

— А чому питаєш, моя принцесо?

— Просто цікаво, — я знизала плечима, вдаючи, що розглядаю візерунок на його камзолі, а не чекаю відповіді затамувавши подих.

— Після весілля, а потім церемонія, — сказав він нарешті, обережно, ніби зважуючи кожне слово. — Але не думай про це зараз.

— Але чому питаєш? — він трохи нахилив голову, вдивляючись у мене уважніше. — Ти чимось стурбована?

Він заглянув мені в очі — тим самим глибоким, спокійним поглядом, від якого завжди здавалося, що він бачить набагато більше, ніж я готова показати.

Я хотіла сказати "ні". Хотіла засміятись, змінити тему, знову заговорити про озеро чи про його брудний камзол. Але під цим поглядом брехати не виходило — ніколи не виходило.

— Просто... — я завагалась, підбираючи слова. — Просто думаю, скільки всього ще невідомого чекає попереду. Твій рід, ця земля, магія, про яку ти так мало розповідаєш. Іноді мені здається, що я виходжу заміж не лише за тебе, а за щось значно більше, ніж можу зрозуміти.

Ян мовчав кілька секунд, і в цій тиші я побачила, як щось у ньому вагається — та сама стримана обережність, з якою він завжди говорив про своє минуле.

— Ти маєш рацію, — сказав він нарешті тихо. — Це справді більше за нас обох.

Він узяв мою руку, притиснув до своїх грудей, туди, де калатало серце.

— Але обіцяю тобі одне: що б я не приховував зараз, я розповім тобі все. До весілля. Ти маєш право знати, з ким саме зв'язуєш своє життя, перш ніж скажеш останнє "так" перед вівтарем.

Ян тихо засміявся, і в цьому сміхові було стільки тепла, що навіть моя ніяковість трохи відступила.

— Тут надто відкрито, — погодився він, роззираючись довкола, наче щойно сам це помітив. — І, здається, я не найкращий помічник у шнурівці жіночих суконь.

— Ти взагалі не мав би про це знати, — пробурмотіла я, відчуваючи, як щоки знову спалахують.

— Ще один урок, який мені доведеться опанувати до весілля, — усміхнувся він, і в очах його заграли ті самі лукаві іскри. — Разом із таємницями роду й магією озера.

Він узяв мене за руку, переплітаючи наші пальці.

— Але я знаю місце, — сказав він тихіше. — Заховане, тихе, з густими вербами до самої води. Туди ніхто не заходить, окрім мене. Якщо колись захочеш скупатися по-справжньому — без чужих очей, без шнурівки, що заважає, — я покажу тобі його.