Розділ 77

Думки самі по собі поповзли кудись зовсім не туди. Про те, як би це було… якби ми стали чоловіком і дружиною. Якби я могла щовечора ховатись у цих обіймах і прокидатись поруч із ним. Якби…

Ні. Я точно цього не запитаю. Помру з сорому на місці.

Ян тихо зітхнув, торкнувшись губами мого волосся, і прошепотів майже на вухо:

— Ходімо, я проведу тебе, моя фіалко. Вже пізно.

— Ага… — тільки й змогла відповісти я, усе ще ховаючи палаюче обличчя в його плече.

Він відсторонився зовсім трохи, щоб заглянути мені в очі, і м’яко посміхнувся:

— Ти задумлива… моя квітко.

Я хотіла щось відповісти, але слова застрягли десь у горлі. І саме в цю мить, занадто глибоко занурившись у власні думки, я спіткнулася об камінь на стежці.

Ян миттю підхопив мене за лікоть, не давши впасти, і тихо засміявся — знову тією самою теплою, ніжною усмішкою.

— Обережніше, Мартіно. А то я почну думати, що мій поцілунок справді збив тебе з ніг.

— Ти мене дражниш, — пробурмотіла я, намагаючись зібрати думки докупи й хоча б трохи вирівняти дихання.

Ян лише тихо засміявся у відповідь — низько, м’яко, так, що вібрація його сміху пройшлася мені аж до грудей. Він усе ще тримав мене за лікоть, не відпускаючи, ніби боявся, що я знову спіткнуся.

— Можливо, — зізнався він без тіні каяття, і в очах у нього грала та сама тепла іскра. — Але тільки тому, що ти така чарівна, коли червонієш і бурмочеш під ніс.

Він трохи нахилився ближче, і я знову відчула запах його шкіри й тканини камзола — знайомий, заспокійливий і водночас такий, від якого серце знову починало битися швидше.

— Іди сюди, — тихо сказав він, обережно притягуючи мене ближче до себе однією рукою. — Тримайся міцніше. Стежка темна, а ти сьогодні… особливо розсіяна.

Я неохоче, але все ж ухопилася за його руку. Пальці самі переплелися з його — тепло, міцно, правильно. І від цього простого дотику мені знову стало так добре, що хотілося зітхнути.

— Я не розсіяна, — буркнула я майже пошепки, хоча обидва ми чудово розуміли, що це неправда. — Просто… ти мене збив з пантелику.

Ян стиснув мої пальці трохи сильніше і повів мене далі вузькою стежкою між деревами. Місяць ледь пробивався крізь листя, і в цьому сріблястому світлі його профіль здавався ще м’якшим, ніж зазвичай.

— Добре, — тихо відповів він. — Тоді дозволь мені ще трохи тебе збивати. Принаймні доки ми не дійдемо до твого

А потім ми звернули в бік альтанки, щоб пройти другим ходом через сад — тихіше, непомітніше, щоб ніхто з дому мене не побачив.

Але раптом крізь листя долинули дивні звуки. Приглушені, нерозбірливі слова… і щось схоже на важке, уривчасте дихання.

Я миттєво напружилася.

— Яне… — тихо покликала я, стискаючи його пальці сильніше. — Здається, комусь потрібна допомога.

Він обережно взяв мене за лікоть і трохи притримав, не даючи зробити крок уперед.

— Куди ти мене ведеш? — прошепотіла я, уже не розуміючи, що відбувається.

— Обійдемо їх, — тихо відповів він. — Або… зачекаємо.

Він трохи потягнув мене глибше в тінь кущів. Я незрозуміло дивилася на нього, очікуючи пояснень, але він лише кивнув у бік альтанки й спокійно, майже байдуже промовив:

— Вони просто… цілуються.

Я завмерла. Дивилася на нього й ніяк не могла зібрати думки докупи. У голові гуділо від раптового сорому й ніяковості. А Ян… він відвів погляд від моїх очей. І саме в цю мить я відчула себе справжнісінькою ідіоткою.

Я прислухалася уважніше. І раптом упізнала голос.

— То… моя сестра, — тихо видихнула я, відчуваючи, як щоки знову спалахують від сорому.

А потім крізь листя знову долинули слова — уривчасті, гарячі, майже нерозбірливі. Щось схоже на «швидше»… і ще кілька приглушених звуків, від яких мені знову стало неймовірно ніяково.

Я вже хотіла відвернутися, як раптом звуки різко обірвалися. Наче хтось невидимою рукою накрив альтанку тишею.

І саме в цю мить помітила, як на мить слабко спалахнув перстень на пальці Яна — той самий, зі срібним куполом. Ледь помітне, холодне світло ковзнуло по металу й згасло.

Я повільно підняла очі на нього.

— Що ти щойно зробив? — тихо спитала я, схрестивши руки на грудях.

Ян відвів погляд, але куточки його губ зрадницьки сіпнулися.

— Добре, — тихо відповіла я й рушила в бік будинку, подалі від альтанки.

Ян мовчки пішов слідом, тримаючись трохи осторонь, ніби відчував, що мені зараз потрібен простір.

А потім… чи то інтуїція, чи щось інше раптом ударило мене. Якщо це…

Я ледь не прикусила язика. Бо в голові самі собою спливли ті розповіді служниць, які я колись підслуховувала за дверима кухні. Про те, що буває між чоловіком і жінкою, коли вони залишаються наодинці в темряві… і коли «цілуються» вже не просто губами.

Боже. Який сором. Я відчула, як щоки знову спалахнули жаром, і прискорила крок, дивлячись тільки собі під ноги. Це ж… це ж саме те, про що вони шепотілися.

Я нічого не сказала. Тільки міцніше стиснула пальці в кулаки й мовчки йшла далі, намагаючись не думати про те, що саме зараз відбувалося в альтанці за нашими спинами.

Ми зупинилися біля бічних дверей будинку. Світло з вікон ледь падало на стежку, і в цьому тьмяному сяйві обличчя Яна здавалося м’якшим… і водночас інший ніж зазвичай.

— Доброї ночі, Марто, — тихо сказав він.

Але його погляд… був . Тяжчий. Глибший.. Я відчула, як під цим поглядом у мене знову тепло розлилося в грудях і спустилося нижче, змушуючи серце битися швидше. Я відвела очі, боячись, що він помітить, наскільки я все ще збентежена після всього, що сталося цієї ночі.

На мить запанувала тиша. Він не відходив.

Я вже хотіла щось сказати, але він раптом підняв руку й ледь торкнувся пальцями моєї щоки — так легко, що це можна було прийняти за випадковість. Або за прощання.

— Доброї ночі, Яне, — прошепотіла я, і голос мій зрадницьки здригнувся.