Розділ 74

За пів години вони спустилися до просторого кабінету на першому поверсі. Приміщення, яке раніше здавалося суворим і холодним, зараз дихало ароматом свіжозвареної кави та гарячих дров у каміні.

У високому шкіряному кріслі біля дубового столу на них чекав Віктор — сивий, ідеально зібраний чоловік у строгих окулярах, із важким шкіряним портфелем на колінах. Поруч із ним на килимі спокійно лежав Морок, злегка помахуючи хвостом при появі Марти.

— Доброго дня, пані Марто, ваша світлосте, — Віктор підвівся й коротко вклонився, розкладаючи на столі стоси паперів. — Я зібрав усю наявну інформацію щодо останніх кроків Ігоря Романовського.

Ян підійшов до вікна, спершись долонею об підвіконня й тримаючи в іншій руці келих із водою. Його постать знову набула зібраності й сили, але в очах палала холодна рішучість.

(Він хотів юридичної війни? Він отримає її на кожному фронті.)

— Починай, Вікторе, — спокійно мовив Ян. — З чим він прийшов?

— Ігор грає набагато брудніше, ніж ми передбачали, — Віктор поправив окуляри, висуваючи один із паперів. — Вчора увечері його адвокати подали клопотання до суду про термінове призначення його опікуном. Вони додали фальсифікований медичний висновок із приватної психоневрологічної клініки. У ньому стверджується, що пані

Марта страждає на «спадковий психоз і тривалу недієздатність», через що потребує примусової ізоляції та опіки.

Марта не здригнулася. Вона повільно опустилася у крісло навпроти юриста, поклавши долоні на стіл. На її шиї під светром гарячим імпульсом пульсував перстень, нагадуючи про лист матері й силу її роду.

— Він хоче зробити з мене божевільну, щоб одноосібно розпоряджатися майном моєї матері та рахунками, — рівним, пронизливо-спокійним голосом констатувала вона. — Так само, як вони робили це з моєю матір’ю.

(Вони думали, що це спрацює знову. Але вона більше не одна, і в її руках — правда.)

— Саме так, — кивнув Віктор. — Але вони розраховували, що ви злякаєтеся, заховаєтеся й не з'явитеся на засідання. Це дало б їм змогу прийняти рішення заочно.

Ян відштовхнувся від підвіконня й ступив крок до столу. Його тембр опустився на октаву нижче, випромінюючи небезпеку:

— Наш крок у відповідь?

Віктор дістав із портфеля три підготовлені папки й розклав їх віялом перед Мартою та Яном.

— Ми розбили стратегію на три контрольних удари:

Негайна судово-психіатрична експертиза в державній установі. Ми подаємо зустрічне клопотання про проведення обстеження в незалежній комісії Державного інституту. Це миттєво анулює довідки приватної клініки Ігоря, а також відкриває шлях до кримінального провадження проти лікарів, які підписали фальшивку.

Зустрічний позов про розлучення та систематичне психологічне й фізичне насильство. Ми додаємо свідчення, записи, а також клопочемо про анулювання будь-яких його прав на майно роду.

Кримінальна заява про шахрайство та спробу рейдерського захоплення спадщини. Завдяки копіям документів і листу вашої матері, пані Марто, ми вимагаємо порушення справи за приховування матеріальних цінностей, підпал та психологічний тиск.

Марта слухала юриста, і з кожним його словом усередині неї зміцнювалося відчуття абсолютної свободи. Вона більше не була жертвою, яка ховається по кутках від панічного жаху.

Ян повільно підійшов ззаду й поклав свою важку, теплу долоню їй на плече.

(Ти впораєшся, квітко. А я стану стіною, яку жоден із них не переступить.)

— Коли засідання? — запитала Марта, підводячи очі на Віктора.

— Через п’ять днів, пані Марто. Але перша зустріч із судовим експертом для підтвердження вашої повної притомності — післязавтра.

Марта бере ручку, яку їй простягнув Віктор, і впевненим, розмашистим почерком ставить свій підпис під кожним документом.

— Я пройду будь-які експертизи, — мовила вона, повертаючи папери юристу. — Я особисто прийду до суду й подивлюся Ігорю в очі. Пора покаранню знайти тих, хто вважав себе недоторканним.

Ян ледь помітно усміхнувся куточками губ, і в його срібних очах спалахнула гаряча, первісна гордість.

(Вона переписала свою долю. І тепер ми завершимо цю історію разом.)

Ранок зустрів маєток м’яким, кришталевим світлом. Зимове сонце ледь пробивалося крізь важку сизу хмару, і в кімнаті панував холодний, напівхвилинний сутінок.

Марта стояла біля дзеркала, намагаючись застебнути ґудзики на комірі затишної світлої блузи. Пальці зрадницьки тремтіли. Усередині все стискалося від думки, що сьогодні її свідомість, її пам’ять і її душевний стан оцінюватимуть чужі люди в білих халатах, які розглядатимуть її крізь призму холодних медичних термінів.

Ян підійшов ззаду беззвучно. Його великі, теплі долоні обережно лягли їй на плечі, зупиняючи тремтіння.

(Вона натягнута, мов струна. Як же я ненавиджу те, що ці дрібні людські закони змушують її доводити власне право бути собою.)

— Зачекай, — м’яко мовив він низьким, оксамитовим голосом.

Він сам застебнув останній ґудзик на її комірі, а потім обережно дістав із-під тканини срібний ланцюжок і розправив перстень, щоб той торкався шкіри на її шиї. Його пальці на мить затрималися на її пульсі, відчуваючи, як прискорено калатає її серце.

— Ти тремтиш, Марто.

— Я просто... я ненавиджу це, Яне, — тихо зізналася вона, повертаючись до нього й опускаючи погляд. — Ненавиджу відчуття, ніби я повинна виправдовуватися перед кимось за те, що я жива, що я чую цей дім, що я не божевільна. Мені огидно, що вони порпатимуться в моїх думках.

Ян пригорнув її до себе — міцно, упевнено, ховаючи її у своєму затишному теплі. Його обличчя на мить застигло, а в срібних очах прорізалася важка, отруйна злість на увесь цей процес, на Ігоря і на систему, яка змушувала її проходити крізь цей бруд.

— Вибач, що тобі доводиться проходити через це, моя фіалко... — прошепотів він їй у волосся з такою гіркою, глибинною ніжністю, що в Марти перехопило подих.