Розділ 73

Вони стояли біля самого каміна. М’яке золото полум’я обмальовувало їхні постаті в напівтемряві вітальні, ніби саме вогонь намагався запам’ятати цю мить.

На Янові був темно-сірий діловий костюм-трійка — строгий, сучасний, і все ж він виглядав у ньому так, ніби час не мав над ним влади. Марта стояла в його чорній сорочці. Тканина ще зберігала тепло його тіла і той глибокий, трохи гіркий запах парфумів, у якому змішувалися дерево, холодний вітер і щось зовсім його — неповторне.

Вона притулилася чолом до його плеча. Під цупкою тканиною піджака рівно й важко билося серце. Спокійне. Непорушне. Як стіна, за якою вона вперше за довгі роки могла нарешті видихнути.

Ян повільно провів великою теплою долонею по її спині. Затримався між лопатками. І від цього беззахисного, майже побожного дотику по тілу Марти пробіг солодкий, тремтливий струм.

(Вона більше не боїться. Вона тут. І кожен її подих робить цей старий дім живим.)

— Ми почнемо з першим снігом, який розтане навесні, — прошепотіла вона в тканину його піджака.

Ян ледь усміхнувся. Його губи торкнулися її скроні — легко, як дотик тіні.

— Ми почнемо прямо зараз, Марто.

Він опустився нижче. Повільно, даючи їй час відступити, торкнувся куточка її губ.

Марта не відсахнулася. Вона тихо зітхнула, піднялася на носочки й сама подалася вперед. Її долоня лягла на його щоку — відчула коротку вечірню щетину, тепло шкіри. Пальці ковзнули вище, зарилися в м’яке пасмо волосся на потилиці.

Поцілунок був тихим. Глибоким. У ньому не було поспіху. Не було страху. Лише чиста, пекуча ніжність — така, від якої перехоплює подих і хочеться плакати від вдячності. Ян відповів так само — недражливо, дбайливо, обіймаючи її за талію й пригортаючи до себе так обережно, ніби тримав у руках найкрихкіше й найцінніше, що існувало на світі.

(Боже… Я чекав на цей спокій усе своє життя.)

Коли він відсторонився лише на мить, щоб вдихнути повітря, його сріблясті очі в золотому світлі каміна палали м’яким, теплим сяйвом.

— Ходімо зі мною, — прошепотів він прямо в її губи.

(Скажи «так». Будь ласка, дозволь мені бути твоїм захистом і твоїм домом.)

Марта мовчки усміхнулася й міцніше стиснула його пальці.

Ян не квапився. Він підхопив її на руки — легко, ніби вона нічого не важила, — і Марта довірливо обвила його шию, опустивши голову на його плече. Її волосся розсипалося по чорній тканині піджака.

(Вона важить не більше за подих вітру... і водночас тримає весь мій світ у своїх долонях.)

Вони повільно вийшли з вітальні. Залишили позаду відблиски каміна, тихі тіні минулого й усе, що більше не мало над ними влади.

Сходами вгору — до його спальні. Туди, де на них чекала перша по-справжньому спокійна й вільна ніч.

Уже на сходах Марта тихо промовила, не піднімаючи голови з його плеча:

— Знаєш, що найдивніше?

Ян опустив погляд на неї.

— Що?

Вона на мить задумалася, проводячи пальцями по лацкану його піджака.

— Я зовсім не уявляю, яким буде завтра.

На його губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— І це тебе лякає?

— Ні, — Марта похитала головою. — Вперше — ні.

Ян кілька секунд просто дивився на неї.

(Боже, дякую тобі за цей світ у її очах. Вона нарешті бачить світло.)

Потім повільно торкнувся пальцями її щоки.

— Тоді не будемо сьогодні думати про завтра.

— А про що будемо?

Він нахилився ближче.

— Про те, що ти нарешті поруч.

Марта усміхнулася.

— Ти триста років чекав саме цього?

Ян тихо видихнув, не відводячи від неї очей.

— Ні. Я триста років чекав, коли перестану чекати.

(Коли мине це затяжне, крижане безчасове прокляття, яке відбирало право просто дихати.)

Її усмішка стала теплішою.

— І перестав?

— Схоже, — він провів великим пальцем по її щоці, — ти щойно змусила мене.

Марта тихо засміялася й міцніше обійняла його за шию.

— Тоді ходімо, князю. Бо я теж хочу нарешті пожити, а не тільки розгадувати твоє минуле.

Ян усміхнувся — справжньою, живою усмішкою, якої в його очах не було вже дуже давно.

(Моя королева. Моє життя. Твій вибір нарешті врятував нас обох.)

— Це, мабуть, найкраща пропозиція, яку я чув за триста років.

Він нахилився й поцілував її. Цього разу — без слів. Тільки тепло, тільки ніжність і та тиха, глибока пристрасть, яка народжується тоді, коли страх нарешті відступає.

Ранок зустрів маєток м’яким, кришталевим світлом. Зимове сонце пробивалося крізь високі вікна, заливаючи спальню золотавими смугами. У кімнаті панувала тиша, але це

була тиша спокою — без тривожних тіней, без шепоту Озера та без болісного тягаря минулих століть.

Марта прокинулася від тихого шереху шовкових штор. Вона розплющила очі й зустрілася поглядом зі сріблястими очима Яна. Він сидів на краю ліжка, уже вбраний у сніжно-білу сорочку та темно-сірі штани від ділового костюма, і мовчки спостерігав за нею. На його обличчі більше не було тієї закам’янілої суворості — лише спокійна, глибока ніжність.

— Доброго ранку, квітко, — прошепотів Ян, нахиляючись і торкаючись губами її чола.

(Боже... Як дивно й здорово бачити, як вона спокійно дихає у моєму домі, без страху перед привидами минулого.)

— Доброго ранку, — Марта усміхнулася, потягнувшись у ліжку й збираючи розсипане по подушці волосся. — Котра година?

— Дев’ята. Віктор уже під’їжджає до воріт.

Прізвище юриста миттю повернуло Марту до реальності, але замість колишнього липкого страху в її грудях спалахнув рівний, загартований вогонь. Гра в хованки закінчилася.