Розділ 72

Марта, стоячи на колінах, уже провалювалася. Вітальня розмивалася перед очима, перетворюючись на хиткі тіні, а гул Озера затягував її свідомість на саме дно.

Вона стоїть у воді. Вода не холодна. Вона тяжка, мов рідне олово. Вона доходить до грудей. Марта відчуває своє тіло, але ноги належать не їй — вони тонші, зі збитими колінами, у мокрій, вимазаній глиною сорочці.

Позаду — не хлюпіт. Позаду — важка, незграбна хода людини, яка знає, що її ніхто не зупинить.

«Ти куди, дівчинко? Думала, якщо втечеш до води, господар тебе не знайде?»

Грубий хват за плече. Пальці Юрія впиваються в тканину, тріщить шов. Марта відчуває його подих — кислий, отруєний дешевим тютюном і самовпевненістю.

У її свідомості пролунав останній, розпачливий поклик Мартіни до Яна — молитовний благальний шепіт крізь відстанційну темряву про сніг і обіцяне повернення.

Вона не кричить. Лише відчуває, як щось усередині — глибоко під ребрами, де трепетало маленьке, незміцніле тепло, — раптом здригається й загасає. Струна тріскається з тихим огидним хрускотом. Усередині стає порожньо й гаряче від раптової течії.

Вона втрачає дитину прямо там, у воді, під його п'яний регіт.

Озеро навколо них не розступається. Воно починає закипати.

На підлозі вітальні Марта стояла на колінах, згорнувшись у такий тугий вузол, що чоло торкалося килима, а кісточки на руках побіліли. З її горла виходив лише короткий, сиплячий свист. Вона намагалася вдихнути, але легені заклинило. Перстень на грудях пік наживо, впікаючись у шкіру крізь кров і тканину.

Ян бився об невидиму стіну Межі, як поранений звір. Його срібне сяйво рвалося, але Озеро вперше стояло непорушно між ним і жінкою, яку він не міг захистити. У його очах запеклася пекуча безпорадність — вона тонула у видінні на його очах, провалювалася в безодню, а він не міг навіть торкнутися її пальців. (Вона йде надто глибоко...)

— Марто... — покликав він, і його голос розпався на хрип людини, яку вбили на місці. — Вийди звідти. Повернися!

Марта не чула. У її видінні Озеро вже рвалося зсередини.

Мартіна не витримала цього болю. Вона не мала більше сили триматися за земне життя, де її розтоптали й позбавили майбутнього. Вона йшла до води не як переможниця — вона втікала, не в змозі винести нестерпного сорому й пекучого розпачу. Вона ховалася в Озері, ховала своє зламане тіло й знівечену душу, віддаючи воді останній віддих.

І Озеро закрило її. Воно прийняло в себе її нелюдський біль, її втрачену дитину й невитрачену магію роду Фіалковських. Воно стало для неї єдиним сховком,

забарвившись у чорний колір її страждання, щоб більше жоден чоловік не зміг її торкнутися.

Гул раптом обірвався. Невидима стіна розсипалася на порох, і повітря знову увірвалося в легені.

Марта важко опустилася з колін на бік, витираючи тильним боком долоні мокру від сліз і поту щоку. Перстень на її шиї все ще палав гарячим, важким пульсом.

Ян упав поруч на коліна. Перший бар'єр зник, але він боявся торкнутися її — його пальці тремтіли. Його обличчя було блідим, мов крейда, а срібні очі потемніли від перенесеного жаху, бо вона щойно повернулася з тієї темноводної безодні, куди Озеро не пустило навіть його. (Вона повернулася...)

— Ти не знав, — прохрипіла Марта, дивлячись на нього з підлоги. Голос був чужим, розбитим.

Ян мовчав. Його погляд застиг на її важкому диханні.

— Ти думав, вона пішла у воду, бо просто вирішила піти, — Марта важко підвелася на ліктях і схопила його за холодний лацкан сюртука. — Ти думав, що не встиг її врятувати...

— Я й не встиг, — глухо відрізав Ян. У його голосі прорізалася отруйна, столітня самоненависть. — Я був на дорозі. Я оформляв папери, поки тут...

— Ні, Яне! Слухай мене! — Марта труснула його за плече з такою сили, якої від неї ніхто не очікував. — Вона не витримала болю! Вони забрали в неї дитину. Юрій зламав її... Вона йшла до Озера, бо більше не мала куди бігти! Вона сховалася там! Озеро закрило її, прийняло її біль і забарвилося темрявою, бо цей біль був занадто великим для людського тіла! Воно розпізнало твоє свячення й твою магію в її крові!

Ян закляк. Його дихання зупинилося.

Триста років він жив у переконанні, що знає кожну секунду тієї трагедії. Триста років карав себе за запізнення, не здогадуючись, що Озеро ховало від нього найстрашнішу таємницю. (Я знав, що втратив її. Але не знав, що саме вона втратила тієї ночі).

Жодна мускула не здригнулася на його обличчі, але з ока повільно потекла одна-єдина прозора крапля, зникаючи в сивині біля скроні. Це була перша сльоза князя Фіалковського за триста років.

— Вона сховалася в Озері від цього світу, — тихо додала Марта, схиляючись і опускаючи чоло на його холодне плече. — І воно досі береже її від них.

Ян повільно підніс руку й опустив долоню їй на потилицю, міцно, гарячково пригортаючи її до себе. Його пальці все ще тремтіли від пережитого страху за Марту та від невимовного болю за той важкий тягар правди, який вона мусила нести.

— А ти?.. — прошепотів він у її волосся. — Хто ти після цієї правди, Марто?

Марта відсторонилася й подивилася йому прямо в очі. У її погляді більше не було остраху перед його темрявою.

— Я — це я. Але тепер я знаю, чому цей дім не пускав тебе до тями. Ти сумував за мертвою дівчинкою... а треба було помститися за те, що з нею зробили.

Озеро за вікном зітхнуло. Вода заспокоїлася, лишивши по собі глибоку, чисту тишу.

Тиша у вітальні після видіння була настільки густою, що чулося лише, як у каміні повільно осідає червоне вугілля.

Марта все ще сиділа на дивані, притискаючи лист матері до грудей. Перстень на її шиї поступово вистигав, залишаючи на шкірі м'яке, глибоке тепло — як відлуння заспокоєного Озера.

Ян повільно підвівся з колін.

(Боже... Озеро ховало від мене цю правду триста років. Триста років я карав себе за запізнення, не знаючи, яку безодню болю вона забрала із собою під воду).