Розділ 67

Марта піднялася до кімнати, відчуваючи, як серце все ще калатає від суміші гніву й рішучості. Але, перевдягнувшись у теплий зимовий одяг і розчесавши волосся, вона почула, як двері тихо прочинилися. На порозі стояв Ян. І від його вигляду в Марти на мить перехопило подих.

Замість домашнього светра на ньому був бездоганно скроєний темно-сірий діловий костюм-трійка з темно-синьою краваткою та білосніжною сорочкою. Зібраний, спокійний, владний. У цьому сучасному вбранні його прадавня аристократична постава й срібні очі виглядали ще більш вражаюче й небезпечно. Він здавався втіленням сили, яку неможливо зламати.

(Ти неймовірна, Марто... Твій гнів робить тебе лише красивішою.)

Ян повільно підійшов до неї. Його суворий вигляд миттю пом'якшав, коли він простягнув руку й пучками пальців обережно торкнувся її підборіддя, змушуючи підвести очі.

— Перед тим як ми вийдемо, — промовив він низьким, оксамитовим голосом, у якому бриніла безмежна ніжність.

Він торкнувся пальцями фіалкового каменю на її шиї, що ховався під коміром.

— Одягни перстень так, щоб він торкався шкіри. Він не просто зберігає пам'ять. Цей артефакт береже твою ауру від чужого впливу. Коли ти опинишся поруч з Ігорем чи його людьми, вони намагатимуться вивести тебе з рівноваги, щоб ти виглядала «нестабільною». Перстень не дасть їм цього зробити. Просто відчуй його тепло й пам'ятай: я поруч.

Ян нахилився й торкнувся губами її чола — тривалим, трепетним поцілунком, від якого по тілу Марти розлилася хвиля впевненого спокою.

Через дві години їхній масивний чорний позашляховик зупинився біля сучасного скляного хмарочоса в центрі міста.

Коли вони зайшли до офісу архітектурного бюро Фіалковського, Марта була вражена. Це був не просто бізнес-центр — це була справжня імперія стилю. Високі стелі, панорамні вікна з видом на засніжене місто, мінімалістичний дизайн з елементами натурального каменю й дерева. 

Ян провів Марту до свого просторого кабінету, де на них уже чекав Віктор — сивий, зібраний чоловік у строгих окулярах, головний юрист компанії.

Розмова була короткою, але гострою, як лезо.

— Ігор Романовський зібрав фальшиві довідки з приватної клініки й намагається прискорити засідання, — пояснив Віктор, розкладаючи папери. — Він розраховував, що пані Марта переховується й не з'явиться.

— Це його головна помилка, — спокійно перебив Ян, спираючись долонями на край дубового столу. — Ми діємо у відповідь. І негайно.

Віктор швидко кивнув і повернувся до Марти.

— Ми подаємо зустрічний позов. Перше — негайне розлучення на підставі морального й психологічного насильства. Друге — клопотання про проведення незалежної судово-психіатричної експертизи державними експертами, де його довідки розсиплються. І третє — кримінальна заява за шахрайство, підробку документів та незаконне привласнення майна вашої матері.

Марта слухала й відчувала, що поруч із Яном і його юристом від її колишнього страху не залишилося й сліду.

— Я підпишу всі папери, — твердо сказала вона. — Я готова пройти будь-які експертизи.

Ян подивився на неї, і в його очах спалахнула гаряча гордість.

(Ти впораєшся, Марто... А я подбаю, щоб він більше ніколи не зміг тобі зашкодити.)

Коли Віктор пішов із пакетом підписаних документів, Ян провів Марту в сусіднє крило — світле, просторе ательє з величезними креслярськими столами та комп'ютерними моніторами.

— А тепер — твоя частина нашої угоди, — промовив Ян із теплою усмішкою, підводячи її до окремого робочого столу біля вікна.

Він поклав перед нею папку з кресленнями.

— Це проєкт відновлення старовинного маєтку за містом. Нам потрібен головний дизайнер інтер'єру, який зможе поєднати історичний дух сімнадцятого століття із сучасним затишком. Я хочу, щоб цим зайнялася ти.

Марта відкрила папку й затамувала подих. На ескізах вона впізнала риси його маєтку — але вже відбудованого, сяючого, сповненого світла й життя.

Вона підняла на нього очі, відчуваючи, як щоки палають від натхнення.

— Яне... Це ж неймовірна робота. Ти справді довіряєш це мені?

Ян підійшов ближче, ховаючи одну руку в кишеню штанів, і нахилився до її вуха.

— Я довіряю тобі свій дім, Марто.

Він ледь усміхнувся.

— І своє майбутнє.

Марта затамувала подих від його слів. Слово «майбутнє» тихим ехом відбилося в грудях, викликавши хвилю дивного, солодкого трепету. Ян легко торкнувся її плеча, залишаючи відчуття обіцяного тепла, і повернувся до свого кабінету, даючи їй простір і час.

Вона залишилася одна біля великого креслярського столу. За панорамним вікном повільно кружляли лапаті зимові сніжинки, але всередині ательє панували затишок, світло й робоча тиша. Марта провела пальцями по цупкому паперу ескізів, розклала перед собою лінійки, олівці та кілька зразків матеріалів.

Тканина, камінь, світло, відтінки глибокого фіалкового й теплого дуба... Робота захопила її миттєво. Забулися судові позови, брудні маніпуляції та роки страху. Вона знову була собою — митцем, який створює життя з порожнечі. Її олівець швидко й упевнено ковзав по паперу, відновлюючи просторі зали маєтку, наповнюючи їх повітрям, високими дзеркалами й затишком.

Але спокій тривав недовго.

Тишу скляного коридору розірвали гучні, упевнені кроки й дратівливий, до болю знайомий голос.

— Мені байдуже на ваші правила! Я знаю, що вона тут! Пропустіть мене до Фіалковського!

Марта здригнулася. Олівець у її руці на мить завмер.

Ігор.

За секунду прозорі скляні двері ательє розчинилися. На порозі з'явився Ігор — у своєму дорогому пальті, з роздратованим обличчям і поглядом, у якому палала зверхня лють. Позаду поспішала молода секретарка, намагаючись його зупинити, але Ігор лише відмахнувся від неї.

Його очі зустрілися з Мартою.

На мить на його обличчі промайнуло здивування. Він очікував побачити залякану, зламану жінку, яка ховається по кутках. Натомість перед ним стояла Марта — спокійна, зібрана, за власним робочим столом у просторому ательє.