Розділ 66

Сонячні промені пробивалися крізь важкі оксамитові штори, заливаючи кімнату м'яким бурштиновим світлом. Марта повільно розплющила очі й на мить зажмурилася від невимовного тепла, яке огортало все її тіло.

Вона прокинулася одна у великому, незнайомому ліжку.

Здивовано озирнувшись навсібіч, Марта затамувала подих. Кімната була просторою, виконаною в темних, шляхетних тонах, із масивними меблями з темного дуба. А просто навпроти ліжка стояло високе старовинне дзеркало в різьбленій срібній рамі — точнісінько таке, як те, що вона бачила у своєму минулому, і таке ж, яке привело її сюди.

«Значить... це кімната Яна», — промайнуло в голові.

Його самого в кімнаті не було. Подушка поруч ще зберігала легкий аромат його парфумів — терпкого дерева, моху й холодного зимового вітру.

Марта пригладила розпатлане волосся, і тієї ж миті її накрила хвиля спогадів про минулу ніч. Перед очима постали кружляючі тіні, гарячий, божевільно глибокий поцілунок, п'янке сонячне літо по той бік Межі й те, як Ян обережно притискав її до себе, наче найцінніший скарб у всесвіті. Щоки миттю запалали пекучим рум'янцем, а в грудях солодко й трепетно тьохнуло серце. Це було не просто чарівне марево — це було відверто, пристрасно й абсолютно реально.

Вона роззирнулася довкола в пошуках свого одягу, але сукні ніде не було. На спинці старовинного крісла біля ліжка акуратно лежала лише його чорна чоловіча сорочка.

Недовго думаючи, Марта підхопила її й накинула на себе. Сорочка була їй задовгою, сягаючи майже до середини стегон, а рукави довелося кілька разів підгорнути. Застебнувши ґудзики, вона відчула, як її огортає затишне тепло, що досі зберігало його запах.

Марта тихо прочинила важкі двері й почала спускатися широкими дерев'яними сходами. Будинок дихав тишею, спокоєм і ароматом розпаленого каміна. Вона не стала блукати нескінченними коридорами маєтку, а відразу попрямувала на знайомий духмяний запах, що приємно дражнив рецептори.

У світлій їдальні за великим дубовим столом уже чекав сніданок. На порцелянових тарілках парували пухкі омлети, свіжоспечений хліб, сир і ягоди. А посередині столу стояли дві чашки, з яких піднімався густий аромат щойно звареної кави.

Ян стояв біля високого вікна, тримаючи в руках якісь папери. Почувши її тихі кроки, він повільно повернувся. Його погляд ковзнув по її постаті — по струнких оголених ногах, по його чорній сорочці, яка так вільно сиділа на її тендітному тілі, — і в срібних очах спалахнуло темне, стримане полум'я.

(Господи... Вона в моїй сорочці. У моєму домі. І це здається найправильнішою річчю у світі.)

Він відклав папери на край столу й ступив крок їй назустріч. На його обличчі з'явилася м'яка, тепла усмішка, а в голосі звучала така глибока ніжність, що в Марти перехопило подих.

— Доброго ранку, Марто.

Він простягнув руку, заправляючи неслухняне пасмо волосся їй за вушко, і його пальці на мить затрималися на теплій шкірі її щоки.

(Ти виглядаєш як диво... Я хочу бачити тебе такою кожного ранку свого життя.)

— Як тобі спалося? — тихо запитав він, переводячи погляд на стіл. — Кава ще гаряча. Сідай, тобі потрібні сили. На нас чекає дуже важливий день.

Тихий затишок їдальні, перерваний розмовою про яблука й болісним поглядом на обручку, раптом розірвав різкий, сухий звук.

На краю столу, біля паперів, завібрував телефон Яна.

Ян неквапливо перевів погляд із Марти на екран. На дисплеї світилося ім'я його головного юриста.

Він зняв слухавку й приклав телефон до вуха, навіть не змінюючи виразу обличчя, але його широкі плечі ледь помітно напружилися.

— Слухаю тебе, Вікторе, — спокійно промовив Ян.

Із телефону долинав швидкий, схвильований голос адвоката. Марта не чула всіх слів, але окремі фрази прорізали тишу кімнати, мов удари струму:

— ...позов до суду...

— ...опікунство...

— ...психіатричний висновок...

Ян мовчав кілька секунд, уважно слухаючи. Його срібні очі повільно темнішали, стаючи схожими на штормову воду Чорного озера.

— Зрозумів. Збирай колегію. Ми будемо в місті за дві години.

Він завершив виклик й повільно поклав телефон на стіл.

(Ось і людський бруд... Ця нікчема вирішила зіграти у війну на своєму полі. Він навіть не уявляє, з чим зв'язався.)

Марта завмерла з яблуком у руці. Морок, що сидів поруч, тривожно настовбурчив вушка й тихо згорнувся в щільний чорний клубок.

— Що сталося, Яне? — тихо запитала вона, відчуваючи, як приємне тепло ранку миттю розвіюється.

Ян підвівся, підійшов до неї й одним самим лише своїм спокоєм знову дав їй відчути опору — сувору, непорушну, мов кам'яна стіна.

— Це був мій адвокат, — промовив він рівним, глибоким голосом. — Ігор перейшов до активних дій. Він подав офіційний позов до суду про визнання тебе недієздатною через «психічний розлад» і «нестабільний стан».

Марта важко видихнула, а в очах спалахнув гнів.

— Він хоче закрити мене в клініці?

— Не просто закрити.

Ян злегка нахилився, дивлячись їй просто в очі.

— Як твій законний чоловік, у разі визнання тебе недієздатною він автоматично стане твоїм опікуном. Це дасть йому повне право одноосібно розпоряджатися всім майном вашої родини, спадщиною твоєї матері й рахунками. Він вирішив юридично зробити з тебе божевільну, щоб забрати все без боротьби.

На кілька секунд у їдальні запанувала тиша.

Та замість страху чи паніки, які Ігор звик бачити в її очах, у Марті прокинулася гостра, загартована рішучість.

Прикриття розсипалося.

Вона більше не була жертвою.

— Він думає, що я ховатимуся, — сказала вона твердо, піднімаючи голову. — Він чекає, що я злякаюся суду й експертиз.

— Але ти не ховатимешся.

У срібних очах Яна спалахнула сувора гордість.

(Моя королева... Ти більше ніколи не схилиш голови перед цим нікчемою.)

— Ні.

Марта підвелася з-за столу. Червоне яблуко залишилося лежати на порцеляновій тарілці, а її погляд став прямим і гострим.