Розділ 64

А потім — не удар об землю.

Руки. Сильні, надійні, що вихопили її з повітря просто на льоту, притиснули до грудей так різко, що аж дух перехопило вдруге — тепер уже не від страху, а від несподіванки.

— Я тебе тримаю, — почула вона тихий, напружений голос біля самого вуха, і серце мало не зупинилося, упізнавши його.

Ян стояв, притискаючи її до себе, дихаючи так важко, наче щойно пробіг усю дорогу від свого маєтку. А може, так воно й було.

Кілька секунд він просто мовчав, тільки ще міцніше стискав її в обіймах, ніби боявся, що вона все ж вислизне, розтане, якщо він хоч трохи послабить руки.

— Ти в порядку? — нарешті спитав він, відсторонюючись рівно настільки, щоб зазирнути їй в обличчя.

Голос був спокійний.

Занадто спокійний.

— Так... — прошепотіла Мартіна, усе ще тремтячи. — Здається, так.

Він мовчки поставив її на ноги, переконався, що вона стоїть впевнено, а тоді випростався на весь зріст, і в його очах, до цього таких теплих, промайнуло щось зовсім інше.

— Лазити вночі стінами замку, — почав він тихо, дуже тихо, — це, мабуть, найбезглуздіша річ, яку ти могла вигадати за все своє життя.

І цей спокій — рівний, витриманий — злякав її набагато більше, ніж будь-яка лайка.

— ...А тепер поясни мені, будь ласка, якою саме кішкою ти себе уявила, коли вирішила вночі злазити зі стіни третього поверху?

Я не відповіла.

Просто обійняла його. І що я могла зробити? Я була щаслива його бачити. Щаслива, здивована... жива. А те, що він сердився, означало лише одне — він хвилювався. А раз хвилювався...

Я трохи відсторонилася, щоб подивитися на нього тим самим поглядом, про який колись, сміючись, розповідала Марія.Лисячим.Так вона його називала.Казала, що варто лише так подивитися на чоловіка — і той одразу забуває, чому сердився.

Мені раптом стало цікаво, чи спрацює це й зараз.

Ян дивився на мене, і в тому суворому виразі його обличчя щось ледь помітно змінилося. Наче в куточках губ на мить здригнулася усмішка, а напруження, що досі сковувало плечі, трохи відступило.

Він уже розтулив губи, ніби збирався щось сказати, але лише тихо видихнув і похитав головою, наче змирився з чимось, що давно було приречене.

— Не роби так, — пробурмотів він нарешті вже значно тихіше.

— Як?

— Не дивися на мене так, коли я намагаюся на тебе сердитися.

— Тобі не личить бути злим.

І, не чекаючи на відповідь, я розвернулася й пішла углиб лісу, до озера, — легко, майже безтурботно, наче щойно не висіла на волосині над кам'яною стіною.

Не стояти ж далі під вікнами власного будинку, наче злодійка, яку от-от упіймають.

Ніхто ж не перевірятиме, чи сплю я, — подумала я, ледь надувши губи, і в цій думці було стільки самовпевненості, скільки лише могло вміститися у вісімнадцятирічну дівчину, яка щойно мало не розбилася на смерть.

За спиною почулося тихе, стримане зітхання — те особливе зітхання людини, яка вже давно змирилася з тим, що сперечатися марно.

— Мартіно.

Я не зупинилася, лише трохи прискорила крок, петляючи між деревами, знайомими мені до останнього коріння.

— Мартіно, — повторив він уже ближче, і в його голосі чулося щось середнє між докором і сміхом. — Ти справді думаєш, що я дозволю тобі йти до лісу самій посеред ночі після всього, що сьогодні сталося?

— Тебе не було кілька років. Я якось сама ходила, — кинула я через плече, навіть не сповільнюючи кроку. — І спускалася завжди без пригод.

— Без пригод? — повторив він таким тоном, наче щойно почув найсмішнішу річ за весь вечір. — Тобто сьогоднішнє падіння з третього поверху не рахується?

— Це виняток.

— Ага. Виняток.

Я почула, як він наздоганяє мене — не поспішаючи, впевненим кроком людини, яка знає, що однаково мене наздожене.

— Ти зараз говориш точнісінько як мій дідусь, — кинула я, не втримавшись від усмішки. — Навіть тон схожий.

— Твій дідусь мав рацію частіше, ніж ти хотіла це визнавати, — відповів Ян, порівнявшись зі мною. У його голосі вже не було злості — лише тепла, стримана насмішкуватість, яку я так любила в ньому змалку.

Він скоса подивився на мене.

— Особливо коли йшлося про тебе... і твою дивовижну здатність знаходити пригоди там, де їх, здавалося б, просто не могло бути.

— А я і не заперечую, — я знизала плечима, дивлячись просто перед собою, на стежку, що петляла між соснами. — Я завжди лізу туди, куди не треба. Уже звикла.

Сказала це буденно, наче про якусь дрібницю — про погоду чи про нову сукню. Але навіть мені самій здалося, що прозвучало це якось... не лише про стіни замку.

— Добре, що ви вирішили справу із землею, — додала я швидше, змінюючи тему, поки він не встиг нічого відповісти.

— Так буде краще, — відповів він просто. — Земля має повернутися. Романовські не заспокоїлися б, якби все залишилося як є.

Я мовчала. Вони й так не заспокояться, — подумала я, згадуючи важкий, оцінювальний погляд Юрія за вечерею, той короткий момент, коли він побачив Яна у вітальні.

Але вголос цього не сказала. Не сказала й того, що ображені Романовські, як я вже встигла зрозуміти, бувають небезпечнішими за просто сердитих.

Стежка вивела нас на галявину, звідки вже виднілася чорна гладінь озера — тиха, непорушна під місячним світлом. Повітря тут було теплим, пахло вологою землею й хвоєю.

— Тут красиво, — сказала я тихо, просто щоб порушити мовчання.

— У Франції теж красиво, — відповів Ян, і в його голосі майнула легка задумливість, ніби на мить він справді перенісся кудись далеко звідси.

— Тобі там сподобалося? — запитала я, і серце чомусь стиснулося ще до того, як я встигла зрозуміти чому.

Він кілька кроків мовчав, дивлячись на озеро, а не на мене, і в цій паузі мені раптом здалося, що зараз я почую щось, чого зовсім не хочу чути.

— Сподобалося, — сказав він нарешті. — Версаль справді вражає, якщо тобі до вподоби позолота й натовп людей, які посміхаються тобі в обличчя, а за спиною плетуть інтриги.