Розділ 63

Вечеря минала в тій особливій, натягнутій тиші, яку заповнюють словами лише тому, що мовчати за столом непристойно. Батько щось говорив про врожай, про ціни на деревину цього сезону, мама зрідка вставляла слово про погоду чи про майбутнє свято в сусідньому маєтку. Юрій відповідав ввічливо, стримано, як людина, що добре навчена світських розмов ні про що. Ян говорив мало, коротко, і я відчувала — навіть не дивлячись у його бік, — як важко йому дається ця бесіда, порожня й правильна водночас.

Я мовчала. Звісно, він нічого не скаже, — думала я, крутячи виделку в тарілці, не в змозі проковтнути й шматочка. Чутки про французьку принцесу, певно, були правдивими. А те, що між нами... я, певно, просто вигадала собі це сама. Легкий дотик губ у саду, шепіт: «Квітко»... Може, для нього це було не більше, ніж жест доброти до давньої подруги дитинства.

Від цієї думки в горлі стало тісно, і я мовчки піднесла келих до губ, аби хоч чимось зайняти руки.

Юрій щось запитав у батька про новий млин, і, поки той відповідав, я нарешті наважилася підняти погляд — обережно, наче крадькома, ніби боялася, що хтось помітить.

Натрапила просто на його сірі очі.

Ян дивився на мене — не на батька, не на Юрія, не на страву перед собою, а на мене, довго, уважно, з тією тихою серйозністю, яка завжди трохи лякала мене своєю глибиною. Потім його погляд ковзнув нижче — на мої руки, що лежали на скатертині, і на мить затримався на лівій руці.

Здавалося, це був цілком звичайний погляд за столом. Але я раптом усвідомила, куди саме він дивиться.

На мою ліву руку. На безіменний палець, що досі залишався вільним.

І щось у його погляді — коротке, майже непомітне, але таке важке — змусило мене відчути, ніби я щойно ковтнула вогню замість вина.

Вечеря добігала кінця в тій самій обережній, ввічливій тиші. Коли останню страву прибрали, батько підвівся, підняв келих у прощальному, втомленому жесті.

— Дякую вам обом за цей вечір, — сказав він, і в голосі його чулося щось справжнє, не просто етикетна фраза. — Гадаю, сьогоднішній день назавжди залишиться... особливим для нашої родини.

Ян і Юрій підвелися майже одночасно, вклонилися, попрощалися кожен по-своєму — Юрій сухо й коротко, Ян тихо, з тим самим спокоєм, який ніколи не полишав його обличчя на людях. Я стояла осторонь, кивала, дякувала за візит, а сама думала лише про те, як швидко втекти нагору, поки хтось не помітив, як тремтять мої руки.

У своїй кімнаті я довго сиділа на краю ліжка, не роздягаючись, слухаючи, як дім поступово стихає — кроки слуг, скрип дверей, останні голоси знизу, а тоді тиша, справжня, глибока, нічна тиша.

Заснути я не могла. Лежала, дивлячись у стелю, а в голові все крутилися його очі за вечерею, той погляд на моїй руці, слова про французьку принцесу, які, може, й не були зовсім вигадкою місцевих кумась. Серце калатало так, наче я досі стояла посеред тієї вітальні.

Я не витримала.

Вирішила зробити те, чого не робила вже давно — ще відколи була дівчинкою, яка тікала з дому вночі, щоб побачити зорепад чи просто подихати повітрям, коли всі спали. Тоді це виходило легко, майже само собою. Тепер, при свічці, дивлячись на вузький кам'яний карниз під вікном, я вже не була в цьому такою впевненою.

Сподіваюся, мої навички мене ще пам'ятають, — подумала я, скидаючи важку нічну сорочку заради простішої сукні, у якій хоч якось можна було рухатися.

Вікно піддалося тихо, без скрипу — я завжди змащувала завіси, ще з дитинства, про всяк випадок. Балкон був високо, надто високо, якщо думати про це занадто довго, тож я намагалася не думати.

Я вилізла на вузький виступ під підвіконням, серце стукотіло десь у горлі. Місяць світив достатньо, щоб бачити кожен камінь старої кладки, і водночас достатньо мало, щоб кожна тінь здавалася глибшою, ніж була насправді.

Це було божевілля. Я знала це. І все одно вчепилася пальцями за найближчий виступаючий камінець, шукаючи ногою опору нижче. Довга сукня заплуталася між колінами, заважала, тягнула донизу, і я подумки прокляла себе за те, що не перевдяглася у щось простіше.

Нога зісковзнула. Я мало не зойкнула — притисла губи, ледь стримавши звук, і всім тілом притислася до холодного каміння. Серце калатало так, що, здавалося, ще трохи — і воно вистрибне просто крізь груди. Пальці судомно вп'ялися в шорстку поверхню стіни.

Втрималася. Кілька секунд я просто дихала, притулившись щокою до холодного каменю, чекаючи, поки перестануть тремтіти руки. А тоді перевела погляд нижче, у місячному сяйві шукаючи наступну опору.

Ще один камінець. Трохи далі, ніж хотілося б.

Я потягнулася ногою — і цієї миті камінь, у який вчепилася моя рука, раптом хитнувся під пальцями.

Опора зникла.Останньою думкою, що встигла промайнути крізь паніку, була не думка про висоту й не про біль, який ось-ось мав настати.

Тільки про те, що я більше не побачу його.

Тіло полетіло вниз — коротка, безкінечна мить падіння, вітер у вухах, темрява, що завертілася перед очима.