Розділ 62

Його погляд зупинився на батькові, і я вперше побачила, як тато — мій завжди суворий, завжди зібраний тато — не витримав і відвів очі, стиснувши губи так, що вони побіліли. Від цього мені захотілося заплакати — не тому, що він боявся, а тому, що я вперше побачила, як важко йому було весь цей час.

— Я не маю наміру карати ваш рід за порушення, яке сталося всупереч умовам договору. Моє завдання — відновити те, що мали на увазі наші предки, коли укладали цю угоду.

Я дивилася на Яна й раптом зрозуміла одну просту річ. Він міг приїхати сюди як князь, міг приїхати як законний власник, міг просто забрати своє, залишивши все вирішувати суду. Але натомість він стояв зараз перед моїм батьком і спершу пояснював, ніби йому було важливо не лише відновити справедливість, а й не зламати людей, яких вона мала торкнутися. І саме це зворушило мене найбільше.

Мама повільно підняла очі, і в них я вперше за весь цей жахливий тиждень побачила щось схоже на обережну, боязку надію.

— Тоді... що буде з нами? — прошепотіла вона, і голос її затремтів.— Майже нічого не зміниться, — відповів Яніслав.

Усі здивовано подивилися на нього. Батько навіть трохи подався вперед у кріслі, а я затамувала подих, боячись пропустити бодай одне слово.

— Землі повернуться під управління роду Фіалковських. Так вимагають закон і давній привілей. Але й надалі ними управлятимете ви.

Батько завмер. Рука, що досі стискала бильце крісла, повільно розтиснулася й безсило опустилася.

Навіть Станіслав підняв голову. Вперше за весь цей час у його очах промайнуло щось схоже на надію.

— Перепрошую?.. — батьків голос тепер тремтів уже зовсім з іншої причини.

— Ваш рід знає ці землі краще за будь-кого. Ви жили на них поколіннями. Було б нерозумно зруйнувати те, що добре служило і людям, і державі.

На мить на його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Зміниться лише порядок управління.

Ян поклав поруч ще один документ.

— Маєток, ліси й поля залишаться у вашому користуванні. Ви, як і раніше, керуватимете господарством, людьми, врожаєм і лісництвом. Відтепер управління здійснюватиметься від імені роду Фіалковських. Раз на рік ви подаватимете бухгалтерські книги, звіт про господарство й прибутки, як це було передбачено первісною угодою.

Я перевела погляд на батька. Здавалося, він навіть забув, як дихати.

Батько мовчав так довго, що я вже подумала, ніби він не почув. Пальці його тремтіли над пергаментом, а очі блищали так, як я не бачила відтоді, як помер дідусь.Потім ледве вимовив:

— Ви... залишаєте нам дім?

У мене перехопило подих.

Я, мабуть, ніколи не забуду, як прозвучало це питання — тихо, майже по-дитячому, наче він боявся сполохати відповідь. Я подивилася на батька й раптом зрозуміла, що він уже змирився з думкою втратити все — не землю, не маєток, а дім.

— Я залишаю вам те, що вам колись довірили.

Яніслав говорив тихо, і в цій тихості чулося більше сили, ніж у будь-якому гучному слові.

— І прошу лише одного — щоб більше ніколи жоден документ не поставив під загрозу землю, яку наші предки довірили берегти вашим.

Знову запала тиша. Я відчувала, як у грудях щось стискається й одразу відпускає — полегшення, вдячність і дивне відчуття спокою. Саме в цю мить мені здалося, що я вперше по-справжньому побачила Яна.

Потім він повільно дістав останній пакунок документів.— Щодо карткового боргу... Він не зникає. Якщо Королівський суд визнає боргові зобов'язання законними, їх доведеться виконати. Але вже не землею.

Кілька секунд у кімнаті ніхто не озивався. Я чула, як цокає годинник, як потріскують дрова й як б'ється моє власне серце.

— Якщо Романовські вимагатимуть негайної виплати, рід Фіалковських готовий надати вашому роду позику.

Батько здивовано підняв очі, і в них промайнуло щось схоже на недовіру.

— Позику?..

— Саме так. Ви повернете кошти тоді, коли це буде можливим, на умовах, які не зруйнують вашого господарства. Мені не потрібне ваше розорення, пане Краєвський.

Я мимоволі заплющила очі. Він не принижував нас і не рятував. Він простягав руку.

Станіслав повільно звів голову, і вперше за весь цей час у його голосі прозвучала колишня твердість.

— Ми повернемо кожну монету.

Яніслав ледь кивнув.

— Я ніколи в цьому не сумнівався, пане Краєвський. Саме тому я й приїхав сюди спочатку, а не до Королівського суду.

У вітальні знову запала тиша. Але цього разу вона вже не була схожа на вирок.

Вона була схожа на шанс.

Саме цієї миті у двері тихо постукали.

— Заходьте, — втомлено мовив батько.

До вітальні ввійшов дворецький. На мить він нерішуче завмер на порозі, перевівши погляд із Яніслава на батька.

— Перепрошую, пане...

— Що сталося?

— Пан Юрій... усе ще очікує.

Батько на мить заплющив очі.

— Господи... Я зовсім забув...

Він провів долонею по обличчю, ніби лише тепер згадав про ще одну справу, яка чекала на його рішення.

Я відчула, як усередині щось обірвалося, наче підлога раптом стала не такою міцною під ногами.

Юрій.

Я справді забула про нього. Забула від тієї самої миті, як до вітальні увійшов Ян, ніби все, що було до цього, перестало існувати.

Яніслав нічого не сказав. Лише спокійно перевів погляд на батька й мовчки чекав. І тільки тепер я помітила ледь помітне напруження в лінії його щелепи.

Батько ще кілька секунд сидів нерухомо, ніби думками був далеко звідси.

Потім важко зітхнув і підвівся.

— Прошу вибачити мене... Схоже, сьогоднішній день приніс значно більше, ніж я був готовий прийняти.

Він перевів погляд на Яніслава.

— Ваша світлосте... Для нас буде честю, якщо ви залишитеся на вечерю.

Ян ледь схилив голову.

— Дякую, пане Краєвський. Якщо моя присутність не завдасть вам незручностей, я з вдячністю прийму ваше запрошення.