Розділ 61

Батько повільно перевів погляд із документа на Яніслава. В очах його було стільки всього — жаху, сорому, розгубленості, — що я мимоволі відвела очі. Не могла більше дивитися на батька таким.

— Але... цього не могло статися...

— Сталося.

Голос Яна залишався таким самим рівним.

— Землі були передані роду Романовських як сплата карткового боргу.

У кімнаті стало так тихо, що, здавалося, сам будинок затамував подих. Я відчула, як похололи мої долоні, як серце стислося так сильно, що стало важко вдихнути.

Батько заплющив очі.

— Це... моя провина...

Яніслав повільно похитав головою.

— Ні.

Уперше в його голосі з'явилося щось м'якше. Усього одне слово — і від нього мені чомусь захотілося плакати.

— Ви винні в картковому боргу. Але не в тому, що сталося із землею. Земля не могла бути предметом цієї угоди. Саме тому я тут.

Він знову відкрив теку й дістав кілька аркушів.

— Тут — боргові розписки, договір, за яким Романовські заявляють свої права, і підтвердження з королівського архіву.

Він поклав документи поруч зі старим привілеєм — акуратно, один біля одного, ніби викладав на стіл не просто папери, а саму правду.

— Саме тому я сьогодні тут. Ідеться вже не лише про картковий борг.

Він на мить підвів очі.

Я відчула його погляд ще до того, як наважилася зустрітися з ним. Лише одна коротка мить — і він знову дивився на батька.

— Ідеться про землі, які за законом і за словом наших предків ніколи не могли залишити рід Фіалковських.

Батько ще довго мовчав. Руки його тремтіли, коли він торкнувся старого пергаменту. Пальці ковзали по краю сторінки так обережно, наче він боявся, що папір розсиплеться від самого дотику, а разом із ним розсиплеться й остання надія.

— То... — голос його зрадницьки захрип. — Це означає...

Він не зміг договорити.

Яніслав відповів спокійно:

— Це означає, що угода між родами Краєвських і Романовських не має юридичної сили в частині передачі землі.

У кімнаті запала мертва тиша. Я чула, як важко, нерівно дихає мама поруч, як стугонить власна кров у скронях.

— Вона буде визнана недійсною Королівським судом. Землі повернуться під управління роду Фіалковських відповідно до умов первісного привілею.

Мама повільно опустилася в крісло, ніби ноги більше не тримали її.

Станіслав зблід ще більше. Здавалося, з його обличчя вже не могло зійти більше кольору, та воно стало майже білим.

Батько важко видихнув, і в тому видиху було стільки втоми, страху й відповідальності, що мені боляче стиснуло груди.

— Тоді... ми втратимо все...

Яніслав мовчки подивився на нього.

— Ні.

Це коротке слово прозвучало так спокійно, що всі підвели на нього очі. Я й сама відчула, як плечі, напружені весь цей час, ледь помітно опустилися.

— Ваш предок не привласнив цих земель. Їх довірили вашому роду.

Він обережно поклав долоню на старий документ. У цьому простому жесті було стільки поваги до минулого, що я раптом зрозуміла: для нього це не просто судова справа.

— І понад два століття Краєвські цієї довіри не зрадили.

Його погляд зупинився на батькові.

— Ви чесно працювали. Доглядали ліси. Обробляли поля. Утримували маєток.

Він на мить замовк.

— За весь цей час до управління Краєвських не було жодних нарікань.

Батько мовчав. Пальці його ще міцніше стиснули бильце крісла.

— Я не маю наміру карати ваш рід за порушення, яке сталося всупереч умовам договору. Моє завдання — відновити те, що мали на увазі наші предки, коли укладали цю угоду.

Я дивилася на нього й раптом зрозуміла: він міг би просто звернутися до суду. Міг повернути собі ці землі без жодного пояснення, без цієї розмови, без того, щоб дивитися зараз у батькові очі.

Але він був тут. І чомусь саме це зворушило мене найбільше.