Розділ 60

Юрій мовчки вклонився.

— З вашого дозволу.

Він ще раз коротко глянув на мене й, не промовивши більше ні слова, вийшов із вітальні. Я машинально провела його поглядом, а коли двері тихо зачинилися, відчула, як у кімнаті стало ще важче дихати.

Запала тиша.

Батько зробив крок у бік кабінету.

— Якщо ваша світлість бажає...

Яніслав спокійно похитав головою.

— Якщо ви не заперечуєте, пане Краєвський, я волів би говорити тут.

Батько трохи здивувався.

— Тут?..

Його погляд мимоволі ковзнув до мами, потім до мене.

— Може... пані...

Я мимоволі стиснула пальцями край сукні. Звичка. Усі важливі розмови в нашому домі завжди закінчувалися однаково — жінок чемно просили залишити кімнату.

— Не потрібно, — тихо відповів Ян.

У його голосі не було ні наполягання, ні повчальності. Лише спокійна впевненість.

— Справа стосується всієї вашої родини. У Фіалковських не заведено відсилати жінок, коли вирішується доля дому.

Він вимовив це зовсім просто, ніби йому й на думку не спадало, що може бути інакше.

— Якщо пані Краєвська й панна Мартіна не заперечують, я волів би, щоб вони залишилися.Я відчула, як на мить завмерло серце.

Мама здивовано підвела очі, пальці на хустинці завмерли.

Батько затримав на Яніславові погляд, ніби осмислюючи почуте, а тоді повільно кивнув.

— Звісно...

Ян ледь схилив голову.

— Дякую.

У вітальні знову запала тиша.

Станіслав, який досі мовчки стояв біля дверей, ледь насупився. Здавалося, він теж не чекав почути від князя саме це.

Я мимоволі глянула на Яніслава. Після всього, що вже знала про нього, ці слова не здивували мене. Лише ще раз нагадали, наскільки інакше у Фіалковських дивилися на родину. І чомусь саме зараз я вперше по-справжньому зрозуміла, що для нього це не ввічливість. Це був порядок речей.

Він не дивився на мене.

Стояв рівно, спокійно, чекаючи, поки господар дому запросить його говорити.

І саме цією повагою до нашого дому він чомусь зворушив мене ще більше, ніж якби кинувся мене рятувати без жодного слова.

Батько повільно опустився в крісло, і я вперше помітила, як тремтять його руки, коли він вклав їх одна в одну на колінах. Від цього видовища всередині боляче стиснулося. Я не пам'ятала, щоб колись бачила його таким.

— Слухаю вас, ваша світлосте.

Яніслав не сів. Він повільно зняв дорожній плащ і передав його дворецькому. Під темною тканиною відкрився строгий чорний камзол без жодної зайвої прикраси. Лише на грудях тьмяно блиснув родовий знак Фіалковських — той самий фіалковий камінь, який я бачила на персні його матері.

Чомусь саме ця маленька деталь раптом нагадала мені той дім. Озеро. Альтанку. Його тихий сміх. Здавалося, усе це сталося в якомусь іншому житті.

Потім він поклав на стіл темну шкіряну теку й на мить затримав на ній долоню — так, наче збирався з духом. І від цієї майже непомітної паузи я раптом зрозуміла: йому теж нелегко.

Мимоволі затамувала подих.

Я майже фізично відчувала, що після наступних його слів життя кожного з нас уже не буде таким, як раніше.

Мені дуже подобається цей уривок. Я лише трохи пригладив би його. І ще одна важлива річ — це Станіслав, а не Роман, бо борг Стаса.

Серце калатало десь у горлі. Я так міцно стиснула пальцями складки сукні, що аж побіліли кісточки. Здавалося, ще трохи — і він почує цей стукіт.

— Насамперед хочу сказати, що приїхав не як сусід і не як людина, якій небайдужа доля вашої родини.

Він зробив коротку паузу, і в цій тиші кожна мить розтягувалася нестерпно довго.

— Сьогодні я говорю з вами як князь Фіалковський і глава свого роду.

У кімнаті стало зовсім тихо. Лише годинник відміряв секунди, потріскували дрова в каміні, а я чула власний пульс так виразно, ніби він лунав на всю вітальню.

Я відчула, як мама поруч ледь затамувала подих. Її рука, що досі нервово зминала мереживну хустинку, завмерла.

Станіслав мимоволі випростався біля дверей.

— Позавчора до моїх рук потрапили документи, що стосуються маєтку Краєвських, карткового боргу пана Станіслава... і договору, укладеного між нашими родами понад двісті років тому.

Батько зблід. Я бачила, як кров відхлинула від його обличчя, як він мимоволі міцніше вхопився за бильце крісла.

— Документи?..

— Оригінали.

Яніслав говорив рівно, без жодного зайвого наголосу, і саме ця незворушність лякала більше за будь-

який гнів.

— Я особисто перевірив їхню справжність. Учора вони були звірені з архівом Фіалковських. Сьогодні вранці — з королівськими реєстрами.

Батько різко підняв голову.

— Королівськими?..

— Саме так.

Ян відкрив теку. Старий пергамент тихо зашелестів у його руках. Від цього сухого, ламкого звуку в мене чомусь стислося горло. Здавалося, разом із цими пожовклими аркушами зараз розгорнеться доля всієї нашої родини.

— Перш ніж ми говоритимемо про нинішні події, я прошу вас вислухати одну давню історію. Бо вона почалася задовго до нашого народження.

Він підвів очі на батька. І лише на мить його погляд ковзнув до мене. Та коротка мить тривала не довше за подих, але мені здалося, ніби він мовчки просив мене витримати.

Я ледь помітно вдихнула.

— Ці землі — озеро, ліси, поля й сам маєток — споконвіку належали роду Фіалковських.

У вітальні знову запала тиша — така густа, що я чула важке батькове дихання й тихе потріскування дров у каміні.

— Понад двісті років тому тодішній князь Фіалковський уклав угоду з вашим предком. Рід Краєвських отримав право жити на цих землях, обробляти їх, користуватися лісом, вести господарство й передавати це право своїм дітям.

Він обережно поклав перед батьком пожовклий пергамент — так дбайливо, ніби той був не шматком старого паперу, а живою пам'яттю про людей, яких уже давно не було серед нас.