Розділ 59

Двері відчинилися вдруге.

До вітальні увійшов Яніслав Фіалковський.

Темний дорожній плащ іще зберігав сліди пилу й дороги — видно було, що він мчав сюди, не гаючи часу навіть на переодягання. Лише тепер, переступивши поріг, він зняв рукавички й передав їх дворецькому. Спокійний, випрямлений, без жодного зайвого руху — і тільки я, здається, могла помітити ту ледь стримувану напругу в лінії його плечей.

Батько одразу зробив крок уперед, майже спотикаючись від поспіху.

— Ваша світлосте...

Ян коротко схилив голову.

— Пане Краєвський.

Його голос звучав рівно, без холодності, але й без тієї невимушеності, яка буває між давніми приятелями, — і від цієї офіційності мені стало моторошно, наче переді мною стояв зовсім не той чоловік, що лише кілька днів тому тримав мене в обіймах у саду.

Він перевів погляд на маму.

— Пані.

Ледь уклонився.

І лише тоді його очі знайшли мене.

Усього на одну мить.

Цього погляду вистачило, щоб я зрозуміла: він бачив мене. І побачив усе — мою блідість, тривогу, втому, ту тонку, натягнуту, як струна, надію, яку я сама собі боялася визнати.

(Я встиг.)

Його погляд ковзнув далі — до Юрія.

Обидва чоловіки мовчки дивилися один на одного кілька довгих секунд, і в цій тиші не було жодного випадкового руху, наче обидва зважували щось, чого не могли сказати вголос.

Юрій першим уклонився.

— Ваша світлосте.

— Пане Романовський.

Жодної неприязні в голосі. Жодної зверхності. Лише спокій.

І саме цей спокій чомусь напружував більше за будь-яку сварку.

Ян знову повернувся до батька.

— Перепрошую за несподіваний візит, пане Краєвський. Але справа, з якою я приїхав, не терпить зволікання.

Батько одразу запросив рукою, майже надто квапливо.

— Прошу, ваша світлосте.

Ян не сів.

— Передусім дозвольте попросити вибачення за те, що змушений порушити родинну справу за присутності сторонніх.

У вітальні стало зовсім тихо. Навіть дрова в каміні, здавалося, притихли.

Погляд Яна спокійно зупинився на Юрієві.

— Пане Романовський... сподіваюся, ви не образитеся, якщо я попрошу кілька хвилин для приватної розмови з паном Краєвським.

— Пане Юрію, прошу вибачити, — батько обернувся до Юрія, і в його голосі бриніла та особлива, майже запобіглива чемність, яку викликає присутність людини, чий титул значно вищий за власний. — Думаю, ми повернемося до нашої розмови трохи пізніше.

Юрій мовчки вклонився. Обличчя його лишалося непроникним, тільки погляд, кинутий на мене перед виходом, затримався на мить довше, ніж належало.

Я теж на секунду перевела погляд на Яніслава — швидкий, крадькома, наче боялася, що хтось помітить, скільки запитань було в моїх очах.

Мама стояла мовчки, зминаючи в руках мереживну хустинку — знову і знову, тим самим нервовим рухом, який я знала з дитинства. Так бувало щоразу, коли в домі щось ішло не так. Вона нервувала. Це видавали напружені плечі й міцно стиснуті пальці.

Потім вона перевела погляд на мене — швидкий, гострий, майже запитальний, наче хотіла безмовно спитати: чого приїхав князь? Що ти знаєш, чого не знаю я?

Я відвела очі, вдаючи, ніби розглядаю візерунок на килимі.

Саме тієї миті до вітальні увійшов Станіслав.

Він зупинився на порозі, на секунду затримавши погляд на присутніх: на батькові, що стояв надто прямо, на мамі з побілілими пальцями, на мені, яка не могла підняти очей, і, нарешті, на Яніславі, який усе ще терпляче чекав, поки Юрій залишить кімнату.