Двері відчинилися вдруге.
До вітальні увійшов Яніслав Фіалковський.
Темний дорожній плащ іще зберігав сліди пилу й дороги — видно було, що він мчав сюди, не гаючи часу навіть на переодягання. Лише тепер, переступивши поріг, він зняв рукавички й передав їх дворецькому. Спокійний, випрямлений, без жодного зайвого руху — і тільки я, здається, могла помітити ту ледь стримувану напругу в лінії його плечей.
Батько одразу зробив крок уперед, майже спотикаючись від поспіху.
— Ваша світлосте...
Ян коротко схилив голову.
— Пане Краєвський.
Його голос звучав рівно, без холодності, але й без тієї невимушеності, яка буває між давніми приятелями, — і від цієї офіційності мені стало моторошно, наче переді мною стояв зовсім не той чоловік, що лише кілька днів тому тримав мене в обіймах у саду.
Він перевів погляд на маму.
— Пані.
Ледь уклонився.
І лише тоді його очі знайшли мене.
Усього на одну мить.
Цього погляду вистачило, щоб я зрозуміла: він бачив мене. І побачив усе — мою блідість, тривогу, втому, ту тонку, натягнуту, як струна, надію, яку я сама собі боялася визнати.
(Я встиг.)
Його погляд ковзнув далі — до Юрія.
Обидва чоловіки мовчки дивилися один на одного кілька довгих секунд, і в цій тиші не було жодного випадкового руху, наче обидва зважували щось, чого не могли сказати вголос.
Юрій першим уклонився.
— Ваша світлосте.
— Пане Романовський.
Жодної неприязні в голосі. Жодної зверхності. Лише спокій.
І саме цей спокій чомусь напружував більше за будь-яку сварку.
Ян знову повернувся до батька.
— Перепрошую за несподіваний візит, пане Краєвський. Але справа, з якою я приїхав, не терпить зволікання.
Батько одразу запросив рукою, майже надто квапливо.
— Прошу, ваша світлосте.
Ян не сів.
— Передусім дозвольте попросити вибачення за те, що змушений порушити родинну справу за присутності сторонніх.
У вітальні стало зовсім тихо. Навіть дрова в каміні, здавалося, притихли.
Погляд Яна спокійно зупинився на Юрієві.
— Пане Романовський... сподіваюся, ви не образитеся, якщо я попрошу кілька хвилин для приватної розмови з паном Краєвським.
— Пане Юрію, прошу вибачити, — батько обернувся до Юрія, і в його голосі бриніла та особлива, майже запобіглива чемність, яку викликає присутність людини, чий титул значно вищий за власний. — Думаю, ми повернемося до нашої розмови трохи пізніше.
Юрій мовчки вклонився. Обличчя його лишалося непроникним, тільки погляд, кинутий на мене перед виходом, затримався на мить довше, ніж належало.
Я теж на секунду перевела погляд на Яніслава — швидкий, крадькома, наче боялася, що хтось помітить, скільки запитань було в моїх очах.
Мама стояла мовчки, зминаючи в руках мереживну хустинку — знову і знову, тим самим нервовим рухом, який я знала з дитинства. Так бувало щоразу, коли в домі щось ішло не так. Вона нервувала. Це видавали напружені плечі й міцно стиснуті пальці.
Потім вона перевела погляд на мене — швидкий, гострий, майже запитальний, наче хотіла безмовно спитати: чого приїхав князь? Що ти знаєш, чого не знаю я?
Я відвела очі, вдаючи, ніби розглядаю візерунок на килимі.
Саме тієї миті до вітальні увійшов Станіслав.
Він зупинився на порозі, на секунду затримавши погляд на присутніх: на батькові, що стояв надто прямо, на мамі з побілілими пальцями, на мені, яка не могла підняти очей, і, нарешті, на Яніславі, який усе ще терпляче чекав, поки Юрій залишить кімнату.