Розділ 58

1746 Мартіна

Минуло кілька днів відтоді, як брат знайшовся. Стас мовчав, тримався осторонь, уникав мене за столом, у коридорах, навіть мого погляду, наче сором за той удар і за ту ніч у шинку намертво прикипів до нього й не відпускав.

Я чула, як за зачиненими дверима шепочуться сестри. Марія й Анна знову приїхали — начебто провідати маму, а насправді, здається, щоб порадитися між собою, поки я вдавала, що нічого не чую.

— Ще трохи — і ми втратимо все, — тихо казала Анна, і в її голосі бриніла та особлива, важка тривога заміжньої жінки, яка добре знає, чим вимірюється добробут родини. — Чоловіки наші — і Марії, і мій — так чи інакше зав'язані на батькових справах. Якщо він упаде, впадуть і вони.

— Мартіні доведеться обирати, — так само тихо відповіла Марія. — Романа чи Юрія. Іншого виходу вже немає.

Я стояла за дверима, притиснувши долоню до грудей, і думала лише про одне: я вже відіслала ті листи Яну. Два дні тому. Відповіді не було, і від цього мовчання ставало ще тяжче, ніж від слів сестер.

Двері моєї кімнати відчинилися без стуку. Мама зайшла швидко — надто швидко для її звичної, статечної ходи.

— Мартіно.

Я підвелася з підвіконня.

— У вітальні чекає Юрій, — вона говорила рівно, але руки, міцно стиснуті одна в одну, видавали більше за голос. — Він попросив у твого батька згоди на офіційне залицяння. Батько погодився.

Я відчула, як підлога ніби хитнулася під ногами.

— А потім, — мама відвела погляд, — будуть заручини.

Я не могла відмовити. Розуміла це так само чітко, як розуміла, чому мама не дивиться мені в очі, промовляючи ці слова. Бо й сама, певно, не вірила, що це на краще.

Хоч не Роман, — майнула гірка, слабка втіха. Не той, хто лякає мене до тремтіння в руках, хто дивиться так, ніби вже роздягає поглядом. Юрій — тихіший, стриманіший, майже байдужий. Але від цього не легше. Заміж без любові — це заміж без любові, байдуже, чиє ім'я стоятиме поруч із моїм у заручному листі.

Що мені робити?..

Я глибоко вдихнула, ще раз глянула на себе в дзеркало — бліда, з тінями під очима, які жодні рум'яна не могли до кінця приховати, — і повільно відчинила двері.

Сходами спускалася так, ніби кожен крок забирав у мене щось важливе, ніби зі сходинки на сходинку я віддавала якусь частину себе тому життю, яке ось-ось мало початися. Долоні спітніли, серце гупало десь у скронях. З вітальні долинав приглушений чоловічий голос. Юрій уже був тут.

Коли я переступила поріг, усі погляди звернулися до мене, і на мить мені здалося, що в кімнаті забракло повітря.

Батько сидів у високому кріслі біля каміна. Обличчя його виглядало старшим, ніж іще тиждень тому. Мама стояла поруч, міцно стискаючи в руках хустинку — кісточки пальців аж побіліли. Навпроти них підвівся Юрій — рівний, стриманий, у бездоганно припасованому камзолі.

Він чемно вклонився.

— Панно Мартіно.

— Пане Юрію, — вимовила я, і власний голос здався мені чужим, надто рівним для того, як тремтіло все всередині.

Його погляд був спокійним, навіть трохи збентеженим. Здавалося, він і сам почувався тут не зовсім на своєму місці, наче гість на чужому святі.

— Сподіваюся, ви почуваєтеся краще після всіх останніх подій, — стримано мовив він.

— Дякую. Уже значно краще.

Між нами запала незручна тиша — важка, майже відчутна. Було чути, як потріскують дрова в каміні й як десь у грудях калатає моє власне серце. Юрій ніби хотів сказати щось іще, відкрив було рота, та так і не наважився, лише опустив погляд на свої руки.

Саме цієї миті двері до вітальні швидко відчинилися.

До кімнати ввійшов дворецький. Уже з того, як він тримався — надто рівно, надто урочисто, — я відчула: щось сталося.

Він уклонився батькові.

— Пане... прибув князь Фіалковський.

У вітальні запала така тиша, що стало чути лише потріскування дров у каміні. Юрій за спиною ніби враз завмер.

Батько повільно звівся на ноги, спираючись на бильце крісла.

— Князь Фіалковський?.. — перепитав він, і голос його зрадливо здригнувся. — Його світлість князь Яніслав Фіалковський?

— Так, пане. Саме його світлість князь Яніслав Фіалковський. Просить честі бути прийнятим.

Батько помітно розгубився й кинув швидкий, майже панічний погляд на маму.

— І... де ж його світлість?

Дворецький на мить опустив очі.

— Очікує біля головного входу, пане.

На обличчі батька промайнула щира ніяковість.

— Очікує?.. Господи... Не можна змушувати князя чекати.

Він швидко повернувся до дворецького.

— Негайно запросіть його світлість до вітальні!

— Слухаюся, пане.

Дворецький уклонився й поспішно вийшов.

Моє серце закалатало так сильно, що я ледве могла вдихнути, а погляд сам, без мого дозволу, метнувся до дверей.

Він прийшов.