Розділ 57

Вони стояли в альтанці, і озеро перед ними тихо дихало світлом.

Марта спершу просто дивилася на воду — на те, як сонце дробиться в хвилях, як білий маєток відбивається майже нереальною плямою. А тоді погляд сам ковзнув на Яна.

Він стояв зовсім близько. Темний оксамит камзола, мереживо на комірі, срібні очі, у яких літо відбивалося глибше, ніж у самому озері. Вітер ворухнув йому волосся, і Марта раптом гостро, майже болісно відчула всю цю мить: тепло його тіла, запах шкіри й сонця, тишу, в якій більше не було місця для страху.

У грудях піднялося щось нестримне — м'яке, гаряче, майже лячне своїм правом на життя.

— Яне… — ледь чутно видихнула вона.

Він повернув до неї обличчя.

— Мм?

Вона не знайшла одразу слів. Лише ступила ближче — так близько, що кінчики її пальців торкнулися його грудей, відчули під тканиною живе тепло й рівний, глибокий удар серця.

(Не відступай... Тільки не зараз. Якщо вона зробить ще один крок — я вже не зможу прикидатися, що цього достатньо.)

Марта підняла очі. І в цьому погляді вже не було самої лише вдячності. Було хвилювання — тремтливе, жіноче, справжнє. Бажання, яке ще боялося назвати себе вголос, але вже не вміло ховатися.

Ян повільно підняв руку й торкнувся її щоки. Великий палець ковзнув нижче, до кутика губ.

— Марто…

Вона сама піднялася до нього.

Спочатку поцілунок був майже обережний — теплий, пошуковий, ніби вона ще питала дозволу. Але щойно його губи відповіли, щойно рука Яна лягла їй на талію й притягнула ближче, як усе всередині неї зірвалося з місця.

Марта тихо зойкнула йому в губи й вигнулася в його руках — усім тілом, інстинктивно, жадібно до тепла. Пальці вчепилися в камзол, зминаючи оксамит. Ян низько, хрипко видихнув і обхопив її міцніше: одна долоня — на талії, друга — між лопатками, притискаючи так, ніби боявся, що вона розтане.

Поцілунок змінився.

Став глибшим. Гарячішим. Уже не ніжним випробуванням, а справжнім, чуттєвим голодом — емоційним, майже неконтрольованим. Він цілував її так, ніби всі стримані роки раптом знайшли єдиний вихід у дотику її губ. Вона відповідала так само — відкрито, тремтливо, з тихим стогоном, коли його поцілунок став глибшим, коли пальці сильніше стиснули шовк на її спині.

Світ звузився до альтанки, до запаху фіалок, до його рук і власного збитого дихання.

Марта вигнулася знову, притискаючись грудьми до його грудей, і відчула, як Ян на мить завмер — ніби зібрав останню краплю самовладання, — а тоді поцілував її ще жадібніше, ще глибше, з такою пристрастю, від якої в колінах м'якшало. Її пальці ковзнули йому на шию, у волосся; його рука спустилася нижче по спині, утримуючи, ведучи, не відпускаючи.

Коли вони нарешті відірвалися одне від одного — лише на відстань подиху, — обидва дихали рвано. Лоби майже торкалися. Губи пекли.

Марта ще мить дивилася йому в очі — розгублено, гаряче, уже без шляху назад.

І прошепотіла, ледь торкаючись губами його губ:

— Покажи мені свою кімнату…

Ян завмер.У срібних очах спалахнуло темне, глибоке тепло — бажання, яке він більше не ховав, і водночас остання тінь відповідальності.

— Ти впевнена, Марто? — прошепотів він їй у губи.

Замість відповіді Марта знову потягнулася до його губ — м'яко, але рішуче, цілуючи так, щоб сумнівів не лишилося.

Ян низько, майже беззвучно застогнав їй у поцілунок.

І підхопив її на руки.

Легко, міцно, одним рухом — ніби вона завжди важила саме стільки, скільки він міг і хотів утримати. Марта інстинктивно обхопила його за шию, не розриваючи поцілунку. Він ніс її з альтанки через сад, між фіалками й білим світлом дня, цілуючи знову і знову — глибоко, жадібно, з тією пристрастю, яка вже не потребувала слів, бо вона вже сказала йому своє «так».

Маєток зустрів їх прохолодою зал.

А темна кімната — тишею, що вміла зберігати секрети.

Ян увійшов, не відриваючись від її губ, і лише ногою тихо причинив двері.

Вони тихо зачинилися за ними. Ян повільно опустив Марту на підлогу, але не відпустив. Її тіло ковзнуло вздовж його, і вона на мить завмерла, відчуваючи, як близько вони стоять: груди до грудей, подих до подиху. Його руки лишилися на її талії — міцні, гарячі крізь тонкий шовк.

Марта підняла обличчя.

У срібних очах Яна вже не було стриманості. Лише темне, тихе бажання й така ніжна уважність, ніби кожен її подих був для нього важливішим за все, що лишилося за дверима.

(Не поспішай... Запам'ятай її саме такою — з розширеними зіницями, з тремтінням у пальцях, з довірою, яку вона щойно поклала мені в руки.)

Він схилився й поцілував її знову — повільно, глибоко, ніби смакуючи кожну мить. Його губи ковзнули до кутика її рота, далі — до щоки, до скроні, туди, де шкіра була найтоншою. Марта тихо видихнула, заплющуючи очі. Її пальці ковзнули йому на груди, відчуваючи крізь оксамит тепло тіла й уже прискорений ритм серця, тоді як його долоня повільно піднялася її спиною й зупинилася між лопатками, притискаючи ближче.

Шовк тихо шелеснув. Марта мимоволі вигнулася йому назустріч, і цей простий, довірливий рух ніби позбавив Яна останніх залишків самовладання.

— Яне... — прошепотіла вона йому в губи

Ян провів губами вище, до лінії її щелепи, і знову знайшов її губи.

Цього разу поцілунок став жадібнішим. Глибшим. Емоційнішим. Вона відповідала так само — відкрито, м'яко стогнучи йому в губи, коли його рука ковзнула по її талії нижче, утримуючи ближче. Їхні дихання змішалися, світ звузився до дотиків: його пальців у її волоссі, її долонь на його шиї, тепла тіл, шелесту шовку й оксамиту, до солодкого запаморочення.

Він повільно відступив лише настільки, щоб зустрітися з нею поглядом. Не розриваючи цієї тонкої нитки між ними, обережно торкнувся зав'язок на її плечі, ніби й тепер просив дозволу.

Марта не відвела очей. Лише ледь помітно кивнула.

У грудях у Яна щось гаряче стислося.