Розділ 56

Марта зупинилась посеред зали.

Світло з високих вікон лягало косими смугами на паркет і піднімалось вище — туди, де на стіні, у важких різьблених рамах, висіли портрети. Вона зробила ще один крок, ніби боячись розхвилювати повітря, і завмерла перед великим полотном у центрі.

На ньому була княгиня Темно-фіолетова сукня глибоко, майже по-королівськи облягала стан; шовк відливав вином і ніччю, а на грудях тремтів тонкий перловий шнур. Обличчя — спокійне, горде, з м'якою напівусмішкою, від якої в залі чомусь одразу ставало тепліше. Поруч — батько: високий, у темному камзолі, з твердим, але не жорстоким поглядом, з рукою, легко покладеною на спинку крісла дружини — жест власника дому і чоловіка, який звик берегти.

Марта ледь торкнулась пальцями повітря перед рамою, не наважуючись доторкнутися до самого полотна.

Вона вже знала їх. Не з чуток — зі сторінок щоденника Мартини. З тих рядків, де дівчина писала, яким щасливим був для неї цей дім: як пахло літо в садках, як дзвеніли кроки в коридорах, як графиня сміялась тихо, а граф усміхався рідко, але по-справжньому. Як Мартині тут не хотілося тікати. Як вона любила ці стіни.

— Яка вона… неймовірна, — прошепотіла Марта, не відводячи очей від темно-фіолетової сукні. — І він…

Ян стояв трохи позаду, мовчки. Світло ковзнуло по його профілю, і на мить здалося, що обличчя з портрета й живе обличчя поруч розділені лише тонкою межею часу.

(Мати. Батько. Усе, з чого колись складався дім, доки дім іще вмів сміятись.)

Поруч, у менших рамах, були дві дівчини.

Юні. Світлі. Одна — з м'якою задумою в очах, друга — ніби щойно стримала сміх. Сукні простіші, ніж у графині, але в позах було те саме благородне світло родини. Марта відчула, як стискається горло: вона знала й це. Сестри Яніслава. Ті, що померли юними. Ті, про кого в щоденнику лишились короткі, майже болісно ніжні згадки — ніби перо саме зупинялось, не в силі писати далі.

— Сестри… — ледь чутно сказала вона.

Ян не підтвердив уголос. Лише ледь схилив голову.

(Ядвіга. Тереза. Занадто рано. Завжди — занадто рано.)

А трохи далі, окремо, ніби сам простір зробив навколо нього паузу, висів портрет Яніслава.

Молодий князь дивився зі полотна прямо — не гордовито, але з тією тихою впевненістю, яку дають і кров, і служба, і звичка тримати спину рівно. Темний камзол із вишуканим шиттям, білосніжне мереживо на грудях, рука спокійно лежить на ефесі шпаги. На лівому боці, ближче до серця, — орденська стрічка й знак королівської нагороди: емаль, золото, холодний блиск заслуги, даної не за порожнє ім'я, а за вірність і сталь. Польська шляхетська гідність і військова честь сплелись на ньому так природно, ніби завжди там і були.

Марта повільно підійшла ближче.

На портреті йому було, мабуть, ненабагато більше, ніж зараз у цьому світлі здавався живий Ян — той самий розріз очей, та сама тверда м'якість у роті, той самий спокій, у якому ховалась буря.

— Графе… — видихнула вона, і слово це зірвалось майже несвідомо: і до полотна, і до нього.

Ян підійшов і став поруч. Не між нею й портретом — збоку, щоб вона могла бачити обох.

(Ось ким я був, коли світ іще називав мене повним ім'ям. Яніслав Фіалковський. Син. Брат. Граф. Ще не тінь. Ще не сторож руїн.)

Він дивився на власне молоде обличчя без усмішки, але й без відрази — як дивляться на берег, з якого давно відпливли.

— Тоді мені здавалось, що час належить мені, — тихо сказав він. — Що дім стоятиме вічно. Що вони всі ще будуть увечері за одним столом.

Марта перевела погляд з портрета на нього — живого, теплого, у тому ж оксамиті й мереживі, ніби минуле на мить погодилось дихати з ним одним повітрям.

— А зараз? — ледь чутно спитала вона.

Ян зустрів її очі. У срібній глибині щось м'яко стихло.

(А зараз ти стоїш у моїй залі й дивишся на них так, ніби вони знову не самі. Цього вже достатньо, щоб серце, яке мало б давно змовкнути, знову боліло по-живому.)

Він простягнув руку й дуже обережно, кінчиками пальців, поправив їй пасмо, що впало на щоку — жест майже благоговійний.

— Зараз я покажу тобі не лише тих, кого втратив, — тихо відповів він. — А й те місце, де Мартина писала, що була щаслива. Якщо хочеш.

Марта кивнула, не відразу знаходячи голос. Ще раз глянула на графиню у фіолетовому шовку, на батька, на двох дівчат, на молодого графа з королівською нагородою на грудях — і лише тоді вклала пальці в його долоню.

— Хочу, — прошепотіла вона. — Покажи мені їхній дім. Твій дім.

Ян ледь заплющив очі.

(Наш... Господи, невже колись я знову зможу назвати його нашим?..)

Він стиснув її руку трохи міцніше.

(Якби вони могли побачити тебе зараз... вони б теж тебе полюбили.)

І повів далі, глибше в білі зали, де пам'ять іще вміла пахнути літом, воском і чужим, але таким рідним щастям.