Розділ 54

Марта сиділа у вітальні в глибокому кріслі біля каміна, обхопивши долонями теплу чашку. За високими арковими вікнами лютувала заметіль: сніговий буревій кружляв у темряві, а лютий вітер рвав віти давніх дерев, намагаючись пробитися крізь грубі шибки.

Вона заворожено й трохи сумно дивилася на цю снігову бурю. Марта ніколи не любила зиму. Зима завжди здавалася їй занадто холодною, мовчазною й відчуженою.

— Сумуєш за літом? — м'яко запитав Ян, зупинившись неподалік і спираючись плечем на дерев'яний одвірок. Він уважно спостерігав за нею.

Марта всміхнулася тихо, трохи мрійливо.

— Так, трішки... Зате скоро новорічні свята.

Вона перевела погляд на великий портрет Мартіни, що висів у тіні між книжковими шафами. Тіні від полум'я грали на  полотні, роблячи риси обличчя дівчини з минулого майже живими. Марта відчула, як усередині знову піднімається легке сум'яття. Вона не знала, що робити далі. Їхати назад у місто? Ховатися тут? Світ за межами маєтку чекав на її рішення, а Ігор нікуди не зник.

Але найголовніше — вона не могла й не хотіла просто жити в цьому маєтку гостею, без діла, без власного життя, залежною від чиєїсь опіки.

Марта прикусила губу, випростала спину й опустила погляд на свої пальці, збираючись із думками.

— Яне... Ти казав, що ти архітектор і маєш власний офіс у місті, — вона зробила паузу, відчуваючи, як злегка пашіють щоки. — Я хотіла запитати про роботу. Я ж дизайнер інтер'єрів... Можливо, у твоєму бюро знайдеться щось для мене?

Вона знітилася й відвела погляд до каміна.

Ян зробив повільний крок уперед й зупинився поруч із її кріслом.

— Дизайнер інтер'єрів? — у його хрипкому голосі промайнула тепла, ледь помітна усмішка. — Марто, мій офіс буде щасливий отримати такого фахівця. Але давай домовимося: це не буде ні послугою, ні прихистком. Ти подивишся наші поточні проєкти, і, якщо тобі сподобається, ми підпишемо повноцінний контракт. Ти сама обиратимеш, над чим працювати.

Він трохи нахилився, опускаючи погляд до її очей.

Марта ніяково відвела погляд до полум'я.

— Я не можу просто… жити тут, — тихо сказала вона. — У повній залежності. Без свого життя. Без роботи. Ховаючись від світу в чужих стінах. Мені потрібна своя опора, Яне. Хоч якась.

Ян слухав мовчки. У срібних очах не було зверхності — лише спокійна, майже старомодна повага.

(Ти не хочеш бути пташкою в моїй золотій клітці. Ти хочеш дихати вільно. І я дам тобі цей світ, Марто.)

— Хочеш, я покажу тобі дещо? — раптом запитав він, стишивши голос.

Марта звела на нього очі.

— Що саме?

На його губах ледь помітно майнула усмішка.

— Ти щойно сказала, що сумуєш за літом... Думаю, я можу це трохи виправити.

Вона здивовано кліпнула.

— Як?

— Ти довіряєш мені?

Він простягнув долоню — широку, теплу — і не квапив. Просто чекав.

Марта на мить затамувала подих. У його погляді не лишилося місця для страху — лише тепло каміна й тиша між ними.

— Так... — відповіла вона тихо, уже без тремтіння, й поклала пальці йому в руку.

Ян м'яко притягнув її ближче, обійняв за талію й притиснув до грудей. Тієї ж миті світ навколо дрогнув.

Марта здригнулася: з кутків кімнати, з-під крісел, просто з підлоги піднялися темні тіні. Чорний серпанок, прошитий срібними іскрами, закрутився спіраллю, відсікаючи тріск каміна й завивання хуртовини за вікном.

А тоді Ян схилився й поцілував її. Його губи торкнулися її губ упевнено й водночас ніжно. Він притиснув Марту ближче, а вона, усміхнувшись крізь поцілунок, обійняла його за шию. На кілька коротких митей світ перестав існувати. Залишилися тільки вони, їхнє тепло й магія, що вирувала довкола.

Коли Ян повільно відсторонився, а вона, важко дихаючи, розплющила очі, завірюхи вже не було.

На обличчя лягло м'яке золоте світло. Теплий вітер приніс запах трави, лісу й польових квітів.

Марта здивовано опустила погляд: замість важкого светра на ній була легка шовкова сукня — тонка, майже невагома, вона ледь тремтіла від літнього подиху.

Вона підвела очі на Яна — і завмерла. Він стояв у вбранні сімнадцятого століття: темний оксамитовий камзол із тонким шиттям, біла сорочка з мереживним коміром, високі шкіряні чоботи. У денному світлі срібні очі здавалися ще спокійнішими — давніми й ясними.

Марта озирнулася.

Перед нею височів маєток Фіалковських — цілий, живий, з білими колонами й затишними балконами, ніби час ніколи його не торкався. Далі, за смарагдовим гаєм, на сонці грало незамерзаюче озеро — кришталево-блакитне, тихе.

Літо.Сонце. Спокій.

— Як красиво... — видихнула Марта. — Яне...

Він тепло всміхнувся.

— Це не сон, Марто. Межа зберігає пам'ять. Я хотів показати тобі це місце таким, яким воно було колись. Таким, яким його пам'ятаю я... І подарувати тобі трохи літа.

Марта знову повільно озирнулася, ніби боялася, що варто лише кліпнути — і все зникне. Але сонце так само гріло обличчя, а легкий літній вітер тихо гойдав верхівки дерев.

— Тобі дуже личить, Яне, — тихо сказала Марта, ледь усміхаючись. Погляд ковзнув по темному оксамиті камзола, по мереживу на комірі, по тому, як спокійно й природно він стояв у цьому світлі — ніби завжди належав саме сюди.

Ян схилив голову — не поспіхом, а з тією старовинною, майже театральною витонченістю, яка в ньому ніколи не виглядала штучною.

— Дякую, моя пані.

(Якби час був милосерднішим... саме так мало початися наше життя.)

Він демонстративно, але без насмішки, низько вклонився й простягнув їй руку долонею вгору — так, ніби й справді запрошував не просто на прогулянку, а в інший вік.

Марта стримала посмішку, хоча в куточках губ вона вже тремтіла.

— Князю… — промовила вона з легкою іронією, вкладаючи пальці в його долоню.

(Боже... Як же тобі личить називати мене так.)

— Ходімо, моя князівно, — м’яко відгукнувся Ян, і в голосі його пробігло тепло. — Покажу вам сад.