Розділ 53

За годину, тепло вдягнувшись, вони вийшли на свіже повітря. Хуртовина повністю вщухла, залишивши після себе незаймані кучугури сліпучо-білого снігу й дивовижну, кришталеву тишу лісу. Ян міцно тримав її за руку. Його долоня була настільки гарячою, що Марта навіть не відчувала зимового морозу.

Маленький Морок так і залишився сидіти в неї під коміром куртки.

Вони йшли тихою стежкою, поки дерева не розступилися, відкриваючи краєвид на дивовижну водойму. Вона була невеликою, але її вода вражала — глибокого, чистого блакитного кольору, абсолютно прозора й жива. Навколо лежали метрові снігові замети, але саме озеро не замерзало, наче зимовий холод не мав над ним жодної влади.

— Яке воно гарне... — прошепотіла Марта, зупиняючись біля самого краю води. — Але чому воно не вкрилося кригою?

Ян зупинився поруч, заклавши одну руку в кишеню пальта, і задивився на блакитну гладінь.

— Колись воно було величезним, Марто, — тихо, з легкою, ледь вловимою тугою в голосі заговорив він. — Багато століть тому це велике блакитне озеро розливалося прямо біля маєтку мого роду.

Але час минав, світ змінювався, і Межа між світами почала закриватися. Від колишньої величі залишилося лише це маленьке озерце... Але воно досі живе. Його вода зберігає пам'ять про все, що тут відбувалося.

Він повернувся до Марти, і в його срібних очах відбилося чисте блакитне світло води.

— Саме тому воно ніколи не замерзає, — тихо сказав Ян. — У ньому досі живе магія цих земель. І пам'ять.

Марта опустила погляд на воду, відчуваючи, як перстень на її грудях знову став виразно теплим. Наче маленьке блакитне озеро впізнало її.

Наче пам'ятало. І тихо вітало з поверненням додому.

(Твоє серце пам'ятає цей берег краще за тебе... Світи, моє світло, відгукнися на заклик цих вод.)

Ян повільно опустився на коліна в сніг біля самого краю води. Марта завмерла поруч, затамувавши подих, спостерігаючи, як він знімає рукавичку й дуже обережно занурює кінчики пальців у прозору блакить.

Там, де його шкіра торкнулася водяної гладі, почалося щось неймовірне.

Спочатку вода ледь здригнулася, а потім від його пальців почали розходитися дивні, мерехтливі хвилі. Це було не просто відображення світла — із самої глибини піднялося фіолетове сяйво, змішане з глибоким, майже смоляним чорним блиском і краплиною срібного відблиску. Воно пульсувало, ніби серце, що прокинулося після довгого сну.

Ян не відводив погляду від глибини. Його обличчя в цьому неземному світлі здавалося висіченим із каменю, але очі видавали біль — старий, як ці гори.

— Моя родина охороняла це озеро... — тихо, майже пошепки промовив він. — Століттями ми берегли Межу між світами. Це не просто вода, Марто. Це — пам'ять. Кожен спогад, кожна душа, що перейшла цей поріг, лишила тут свій слід.

Він важко видихнув, і від його подиху в холодному повітрі утворилася легка хмаринка пари.

— Ми — хранителі Межі. Знань. Справжньої історії цього світу, яку люди давно забули... або переписали, — він замовк, дивлячись у чорну безодню, що тепер світилася для них двох.

Марта відчула, як її власне серце починає битися в унісон із цією пульсацією води. Перстень на її шиї став зовсім гарячим, майже пекучим, ніби вимагав відповіді.

— Ти... ти робив це один? — запитала вона, торкаючись його плеча. — Усі ці триста років?

Ян повільно повернув голову до неї. У його очах, де відбивалося фіолетове сяйво озера, Марта побачила таку безмежну втому й водночас таку несподівану ніжність, що в неї перехопило подих.

— Один, — відповів він. — До вчорашнього вечора я не знав, що означає «не один».

(Я не жив, Марто... Я просто чекав на тебе через темряву віків.)

Він не прибирав руки з води, і світло, що йшло від нього, здавалося, тонкою ниткою єднало його з озером, а тепер — і з Мартою. Вона відчула, як це сяйво проникає в неї саму, відкриваючи щось, що раніше вважала лише фантазією у своїх книгах.

— Але ми... я був останнім із роду, — тихо сказав він, і цей голос прозвучав глухо, майже неживо. — У нас були знання, були артефакти... Дзеркала, перстень Фіали, прадавні книги. Моя родина століттями використовувала ці знання. Ми мали дар. Хтось сильніший, хтось слабший...

Ян повільно витягнув пальці з води, і фіолетове сяйво на поверхні озера згасло, знову залишаючи лише глибоку, темну й прозору гладь. Він не підвівся. Так і залишився сидіти на колінах, дивлячись у чорну безодню.

— Дар у нашому роду завжди прокидався у двадцять п'ять років...

Марті здалося, що кожне наступне слово дається йому з неймовірним, майже фізичним болем. Вона бачила, як напружилися його широкі плечі під пальтом, як міцно стиснулися пальці на вільній руці.

— Мій дар не прокинувся тоді повністю, — продовжив Ян, і в його голосі почулася давня, невиліковна гіркота. — Я був звичайною людиною. Смертним. Трохи іншим, ніж більшість, але все ще людиною. Я поїхав до королівського двору, щоб отримати дозвіл на шлюб. У мене були плани. Майбутнє... А коли повернувся...

Він раптом замовк на кілька секунд, наче йому забракло повітря.

— Маєток був зруйнований. Батьки загинули. А мені сказали, що Мартіна теж загинула.

Він на кілька секунд заплющив очі, вимушено ковтаючи це пекуче ім'я.

— Як саме — я не знаю. І досі не знаю всієї правди. Люди розповідали, що бачили її біля озера. Казали, ніби вона сама пішла у воду, не боролася, не кликала на допомогу, а просто зайшла в озеро й зникла під водою.

На його губах промайнула болісна усмішка.

— Але я не міг у це повірити. Не вона.

Його голос став майже нечутним.

— Вона чекала дитину, Марто. Я не знав, що було в неї на душі. Не знав, про що вона думала в останні дні. Не знав правди. Але я знав її.

(Я знав її світле серце... Вона б не віддала наше дитя пітьмі.)

Він замовк, дивлячись на темну воду, що тихо колихалася біля берега.

— Можливо, люди помилялися. Можливо, збрехали. А можливо, вони просто бачили лише частину того, що сталося насправді.