Розділ 52

Коли за дверима нарешті запанувала тиша, Марта все ще стискала в руках телефон, з острахом згадуючи панічний голос Орисі. Ян м’яко забрав апарат з її тремтячих пальців і поклав на стіл.

— Про Орисю не хвилюйся, — спокійно сказав він, заглядаючи їй просто в очі. — Її більше не чіпатимуть, Марто. Я про це вже подбав. Твій колишній чоловік зараз надто зайнятий власними проблемами, а до її ферми ніхто й близько не підійде. Заспокойся, будь ласка.

(Ти досі нічого не запитала... Ні про магію. Ні про мене. Просто довірилася. І це лякає мене значно більше, ніж будь-яке чудовисько.)

Марта полегшено кивнула, відчуваючи, як важкий клубок у горлі нарешті розчиняється.

Вона вже збиралася зробити ковток кави, коли її погляд раптом зачепився за куток великої, затишної кухні.

Там, у густій тіні за масивним старовинним буфетом, щось ворухнулося.

Це була дивна напівпрозора темрява. Вона ніби ледь помітно мерехтіла, змінювала форму, а потім миттєво сховалася, злившись зі стіною.

Марта кліпнула. Спочатку вона подумала, що їй просто здалося після безсонної ночі та пережитого стресу.

— Яне... — тихо покликала вона, переводячи на нього здивований погляд.

Ян простежив за напрямком її очей і ледь помітно, тепло усміхнувся.

— Тут дехто є, — так само тихо відповів він, повертаючись до кутка. — Дуже нетерплячий. І дуже хоче з тобою познайомитися. Не бійся його, він хороший. Хочеш, покажу?

Марта затамувала подих і з величезною цікавістю кивнула.

— Так... Хто це?

Ян зробив крок убік і просто простягнув у повітря свою широку долоню.

Жодного звуку не пролунало, але тінь у кутку миттєво ожила.

Темний, схожий на дим серпанок стрімко метнувся через підлогу просто до Яна. Кілька разів блискавично обвився навколо його передпліччя, зробив граційний рух, наче живий браслет, і завмер на зап'ясті.

А потім Марта здивовано відкрила рот.

Темний серпанок на руці Яна почав швидко осідати й танути, і на його місці з'явилася справжня тваринка.

Вона була вугільно-чорною, з неймовірно довгим пухнастим хвостом і гнучким тілом, схожим водночас на маленьку лисицю, білочку й ласку.

Але найбільше вражали її очі — великі, світло-фіалкові, точнісінько такого ж відтінку, як камінь на персні Марти.

Істота дивилася на дівчину з величезною цікавістю, а її крихітний чорний носик кумедно смикався, вловлюючи новий, солодкий запах.

(Він відчуває твою чисту душу, Марто... Тіні реагують тільки на те, що справжнє.)

— Здається... білочка? Чи ласка? — Марта мимоволі зробила крок ближче, повністю заворожена цим дивом. — Хто це?

— Ласка, — підтвердив Ян, лагідно погладивши створіння кінчиком пальця по крихітній голівці. — Тільки вони живуть у тіні. Щось на кшталт прадавніх мешканців Межі. Але вони прив'язуються до цього дому.

Він на мить замовк, а потім додав:

— Його звати Морок.

Марта ледь помітно всміхнулася.

Морок. Ім'я звучало похмуро й навіть трохи загрозливо, що зовсім не поєднувалося з пухнастим створінням із фіалковими очима та кумедним носиком.

На мить Марту навіть розсмішила думка, що в суворого, загадкового Яна Фіалковського вже багато років живе справжній домашній улюбленець.

— Він такий милий... — прошепотіла вона, не зводячи очей із фіалкових очей звірятка. — Можна мені?..

— Так, звісно.

Марта обережно простягнула вперед відкриту долоню.

Чорне звірятко на секунду завмерло, принюхуючись, а потім сміливо й акуратно переступило тонкими лапками просто на її руку.

— Привіт... Ти чудовий, — лагідно прошепотіла вона.

Тваринка виявилася дивовижно теплою, пухнастою й майже невагомою. Вона вмостилася на долоні Марти, обвила її зап'ястя довгим розкішним хвостом і знову кумедно засмикала носиком, остаточно визнаючи дівчину своєю.

Трішки незвична, містична, але напрочуд мила істота принесла із собою остаточне відчуття спокою й затишку.

— Про Орисю не хвилюйся, Марто. Її більше ніхто не чіпатиме. Вона у безпеці. Даю тобі слово, — Ян м'яко заглянув їй в очі.

Спокій у його голосі був таким упевненим, що останні залишки тривоги нарешті відпустили її.

Марта глибоко вдихнула. Наче разом із повітрям із плечей зійшов увесь тягар останніх днів. Вона зробила крок до Яна, не відводячи погляду від його срібних очей.

— Дякую тобі, Яне... — тихо сказала вона. — Я не боюся тебе. Мені дуже хотілося, щоб ти це знав. Мені з тобою спокійно. Вперше за довгий час.

Ян завмер. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на губах, а потім він повільно прибрав пасмо волосся, що впало їй на щоку. Дотик був майже невагомим, але Марта відчула, як від нього по шкірі пробігло тепло.

— Ти неймовірна, Марто... — ледь чутно промовив він.

(Я більше не в силах стримувати цей вогонь...)

Він схилився й сам поцілував її.

Спочатку Ян діяв з неймовірною обережністю, ніби боявся розбити цю крихку мить. Та коли Марта подалася назустріч і торкнулася пальцями його шиї, він глибоко, нерівно видихнув їй у губи.

Його рука ковзнула їй на талію, а друга лягла між лопатками, притягуючи її до себе так близько, що між ними не залишилося ані найменшої відстані.

Поцілунок змінився.

У ньому з'явилося щось таке, від чого в Марти перехопило подих. Ян цілував її глибше, впевненіше, але не поспішав. Його пальці на її талії стиснулися, відпустили, знову стиснулися — ніби він досі намагався стримати себе, але вже просто не мав сил.

(Ти моє світло... Моя єдина свобода.)

Марта відчула знайомий смак кави, тонкий аромат ладану й ледь помітну гостроту чорного перцю. Від цього, від тепла його рук і тихого дихання їй запаморочилося в голові. Вона стиснула його сорочку в пальцях і відповіла на поцілунок так само гаряче.

Ян ледь помітно здригнувся. Його долоня піднялася з її талії до потилиці, заплуталася у її волоссі, притримуючи Марту ближче. Він поцілував її знову — повільніше, пристрасніше.