Розділ 51

Ранкову тишу миттєво зруйнував різкий, тривожний звук. У кишені Марти настирливо забринів телефон.

Вона здригнулася, опускаючись на повну стопу й вислизаючи з його обіймів, і дістала телефон. Серце стиснулося від передчуття біди — на дисплеї світилося ім'я Орисі. Марта швидко провела пальцем по екрану й піднесла телефон до вуха.

— Орисю? Що сталося?

З динаміка пролунав наляканий, тремтячий голос подруги, яка заледве стримувала сльози. На задньому плані чулося якесь метушіння.

— Марто... Боже, Марто, де ти?! — Орися майже перейшла на панічний шепіт. — Ігор... він просто збожеволів! Він приїздив сюди, на ферму, з якимись страшними людьми. Він розшукує тебе, кричав, перевернув усе в моєму домі... Марто, він знає, що ти збиралася до мене, і сказав, що якщо ти не з'явишся, він спалить тут усе! Я дуже боюся...

— Орисю, послухай мене, — швидко сказала Марта. — Ти зараз у безпеці? Де Даринка?

— Зі мною... — голос Орисі здригнувся. — Ми поїхали до сусідки. Даринка налякана, плаче... Марто, я боюся повертатися додому...

— І не повертайся. Чуєш мене? Не повертайся ні за яких обставин. Залишайся в сусідки. І Даринку від себе не відпускай.

— А якщо він повернеться?..

— Не повернеться, — твердо сказала Марта, хоча серце стискалося від страху. — Просто побудь там. Не сама. Я щось придумаю.

— Марто...

— Все буде добре. Обіцяю. Бережи Даринку. Я передзвоню тобі трохи пізніше.

Марта повільно опустила телефон. Її пальці міцно стискали корпус телефону.

Вона підняла погляд на Яна.

Марту все ще трясло після дзвінка Орисі. Ігор остаточно втратив контроль — увірвався на її ферму, погрожував усе спалити...

(Він переступив усі межі... І я особисто подбаю про те, щоб це був його останній необачний крок.)

— З Орисею й Даринкою нічого не станеться, — спокійно сказав він, дивлячись Марті просто в очі. — Я тобі обіцяю.

Він уже збирався сказати щось іще, але ранкову тишу кухні перервав короткий сигнал внутрішнього зв'язку.

Ян підійшов до настінної панелі й натиснув кнопку.

— Пане Фіалковський, доброго ранку, — пролунав із динаміка спокійний, чіткий голос начальника охорони маєтку. — Біля головних воріт патруль поліції та слідчий. Стверджують, що мають заяву про викрадення людини та збройний напад від громадянина Романовського. Вимагають доступу на територію. Впускати їх?

Марта мимоволі зробила крок назад. Серце злякано стиснулося.

Романовські діяли швидко. І, як завжди, підло.

Ян навіть не моргнув. Його голос звучав напрочуд рівно й упевнено.

— Впустіть, — розпорядився він. — І наберіть мого адвоката. Нехай буде тут за п'ять хвилин.

Він вимкнув зв'язок, повернувся до Марти й м'яко торкнувся її плеча.

— Не хвилюйся. Без мого дозволу вони б навіть до воріт не дісталися. Тобі нічого не загрожує. Давай просто зіграємо за їхніми правилами.

Він плавним рухом поправив манжети білосніжної сорочки, накинув піджак і попрямував до холу відчиняти двері.

Марта рушила за ним.

У просторий дім увійшли двоє правоохоронців і слідчий. Вони помітно ніяковіли, озираючись на розкішний, шляхетний інтер'єр. Позаду них уже стояв особистий адвокат Яна, який прибув майже одночасно з ними.

— Яніслав Фіалковський? — суворо запитав слідчий, заглядаючи в планшет. — Надійшла заява від громадянина Романовського. Він стверджує, що вчора ввечері ви, погрожуючи зброєю, увірвалися до його будинку й насильно вивезли його дружину. Також у заяві вказано, що внаслідок вашого нападу в будинку вибито всі вікна, знесено двері та серйозно пошкоджено дах.

Ян вислухав це з легкою, неприхованою іронією.

— Це я теж зробив? — він повільно підняв погляд на слідчого. — Панове, я архітектор за фахом. Але бульдозером чи будівельним краном не керую. Як я міг самотужки вибити всі вікна, знести двері та ще й пошкодити дах великого будинку? Зброєю? Якою саме?

Слідчий помітно зам'явся. Вони й самі розуміли, наскільки безглуздо звучать звинувачення Романовського — жодних слідів вибухівки чи тарана експерти там не знайшли.

— Мені відомо, що вчора в нашому районі був сильний ураган, — спокійно додав Ян, закладаючи руки в кишені штанів. — Стихія часто завдає подібних пошкоджень.

Адвокат Яна миттєво зробив крок уперед, простягаючи слідчому теку.

— Моєму клієнту нема чого приховувати. Усі документи на маєток та його особу перед вами. Але звинувачення у викраденні — це наклеп, за який Романовський відповідатиме в суді.

Слідчий помітно пасував перед залізним спокоєм господаря дому та його адвоката. Тоді він помітив Марту.

— Марто Сергіївно... ви тут, — слідчий зробив крок до неї. — Вам нічого не загрожує? Вас утримують тут силою?

Марта глибоко вдихнула. Вона подивилася на Яна. Він стояв рівно й спокійно, і від самого його вигляду ставало легше.

Страх остаточно відступив, поступившись місцем холодній рішучості.

(Подивися на мене, моє світло... Ти більше не одна.)

— Усе гаразд, пане слідчий. Мені нічого не загрожує, — чітко й голосно відповіла вона. — Я перебуваю тут абсолютно добровільно. Мій колишній чоловік, Ігор Романовський, учора повернувся додому п'яним і неадекватним після допиту. Його викликали, оскільки існують підозри щодо його причетності до підпалу будинку моєї родини десять років тому. Він погрожував мені, і я просто пішла.

Почувши про кримінальне розслідування та погрози, слідчий помітно змінився в обличчі. Справа розвалювалася просто на очах, перетворюючись на спробу аб'юзера повернути дружину за допомогою брехливих звинувачень.

— Зрозуміло, — слідчий закрив планшет. — Вибачте за турботу, пане Фіалковський. Питань до вас немає. Марто Сергіївно, ми зафіксували ваші слова. Рекомендую вам сьогодні ж офіційно подати заяву про погрози.

Охорона провела правоохоронців за ворота, і на території маєтку знову запанував спокій.