Розділ 50

Марта розплющила очі й кілька секунд просто прислухалася до глибокої, заколисуючої тиші. Жодного кошмару. Їй уперше за багато років нічого не снилося — лише чистий, невагомий і такий необхідний сон.

Вона лежала на великому ліжку в тій самій світлій кімнаті на другому поверсі, загорнута в пухнасту ковдру. Усьому тілу було неймовірно тепло, а в повітрі досі плавав його невидимий, заспокійливий аромат — терпка деревина, гострий перець і ніжні лісові фіалки. Вона повільно підняла руку й обережно торкнулася нижньої губи, очікуючи відчути звичний пульсуючий біль від учорашнього удару. Але шкіра була абсолютно гладкою. Жодної ранки, жодного натяку на запечену кров чи сухість.

Здивовано насупившись, Марта підняла рукави кофти й оглянула руки. Синяки та подряпини, які залишив Ігор, безслідно зникли

(Я більше ніколи не дозволю болю торкнутися твоєї шкіри, Марто... Жоден слід минулого не затьмарить твій світанок.)

Марта сіла на ліжку, опустивши ноги на прохолодну підлогу. Вона чітко пам'ятала, як засинала на пухнастому килимі біля каміна, слухаючи мірне, спокійне калатання його серця.

Отже, Ян переніс її сюди. Сам. На руках. Обережно підняв по сходах і дбайливо вкрив ковдрою, не порушивши її сну жодним необережним рухом.

(Твоє дихання було таким крихким у моїх обіймах... Я тримав тебе так, ніби тримав усе своє життя.)

Невже вона мала б відчувати, що це неправильно? Що це надто швидко чи занадто інтимно для людини, яку вона знає заледве добу?

Але жодного дискомфорту чи внутрішнього спротиву не було. Навпаки, згадуючи його великі гарячі долоні, його невагомі поцілунки та тихе благальне «не бійся мене», Марта відчувала лише глибокий, затишний спокій.

Вона знала Яніслава зовсім недовго, але десь глибоко всередині, на самому дні підсвідомості, жило стійке відчуття, ніби вона знає його все своє життя. Читає кожну його зморшку біля очей, кожен стриманий подих.

«Що це? Пам'ять? Чи просто моя змучена душа нарешті знайшла свій єдиний прихисток?» — подумала вона, стискаючи пальцями гарячий фіалковий камінь на ланцюжку.

Але найголовніше — Марта в жодному разі не почувалася просто заміною чи тінню з минулого.. Він прямо сказав:

«Я знаю, що ти не вона. І ти мені не байдужа саме ти».

(Бо я бачу саме тебе, Марто... Твою сміливість, твою ніжність і твою власну, неповторну душу.)

«Марто, ти закохуєшся. У чоловіка, якого майже не знаєш, але відчуваєш кожною клітиною тіла».

І від цієї думки серце не стиснулося від паніки, а навпаки — забилося швидше, наповнюючи груди приємним теплом.

Марта швидко прийняла гарячий душ, дозволяючи потокам води остаточно змити з тіла залишки вчорашнього жаху. Вона вдягнула простий, затишний одяг зі своєї сумки й спустилася вниз — туди, де на неї чекав Ян.

Ян уже чекав на неї. Сьогодні він виглядав зовсім інакше, ніж учора: білосніжна, ідеально випрасувана сорочка й бездоганний темний костюм. Проте, попри строгий і статусний вигляд, він знову сам господарював біля столу, де затишно димів свіжий сніданок.

— Доброго ранку. Дякую, — м’яко всміхнулася Марта, підходячи ближче. Вона легенько торкнулася пальцем губи. — Як бачиш, губа зовсім зажила.

Вона трохи помовчала й додала тихіше, опустивши погляд:

— І дякую, що не залишив мене спати там, на підлозі.

Ян розвернувся до неї. На його зазвичай суворому обличчі з’явилася тепла, жива посмішка, а в глибині срібних очей майнули яскраві іскри.

— Чудово, що зажила, — тихо відповів він.

(Твій біль — це єдине, що здатне розірвати моє серце на шматки...)

Він уже простягав їй чашку духмяної кави, коли Марта м’яко перехопила його руку. Її пальці лягли на його зап’ястя — обережно, майже несміливо, але достатньо впевнено, щоб змусити його поставити чашку назад на стіл.

Вона зробила крок уперед. Відстань між ними скоротилася до кількох сантиметрів. Підвівшись навшпиньки, Марта поклала долоні йому на плечі й, затримавши подих, ніжно притиснулася губами до його губ.

Ян завмер. На мить усе його тіло застигло, ніби він боявся навіть дихнути, аби не розвіяти цей сон. Під тонкою тканиною сорочки напружилися м’язи, а в грудях важко, глухо ворухнулося серце. Він не очікував цього. Абсолютно.

(...Ти сама...)

Але вже наступної миті його руки обережно, дуже обережно лягли їй на талію — великі, теплі, трохи тремтячі. Він відповів на поцілунок так само ніжно, як вона його поцілувала. Повільно. Дбайливо. Його губи рухалися м’яко й обережно.

Марта відчула, як усе всередині неї повільно тане. Солодка хвиля запаморочення прокотилася головою, а пальці самі собою міцніше стиснули цупку тканину його піджака.

Вона розчинялася в його теплі, у знайомому, магічному ароматі ніжних фіалок, ладану й чорного перцю, змішаному з гіркуватим запахом кави. У тому, як обережно його губи торкалися її губ.

Коли вони нарешті повільно відсторонилися одне від одного, Ян усе ще не випускав її зі своїх обіймів. Його дихання було трохи збитим, а срібний погляд став темнішим, глибоким і проникливим.

(Я чекав на це... Але тепер це не минуле. Це ти. Моє світло.)

— Марто… — тихо, хрипло промовив він, торкнувшись лобом її лоба, і від одного лише звуку його голосу в неї знову солодко перехопило подих.