Розділ 49

Вечеря минала тепло — пані Єлеонора розповідала якісь давні історії про молодість, князь Януш усе ще пахкотів гордістю за вдалу оборудку на лісопильні, Августина сміялася так голосно, що аж свічки тремтіли. Я сиділа, намагаючись відповідати вчасно, кивати, де треба, і лише зрідка ловила на собі короткий, теплий погляд Яна з іншого кінця столу.

Аж раптом у дверях з'явився лакей — і вже за самою його поставою, надто прямою, надто напруженою, я одразу зрозуміла: щось сталося.

— Ваша світлосте, — тихо мовив він, схилившись до князя. — Пан Краєвський. Просить кількох людей.

Розмова за столом обірвалася вмить.

— Навіщо? — Януш насупився, відклав виделку. — У них що, мало своїх людей?

Слуга завагався, кинув швидкий погляд на присутніх.

Серце в мене впало кудись глибоко, а щоки одразу спалахнули. Мені хотілося провалитися крізь землю просто тут, серед начищеного срібла й білосніжних скатертин.

Януш відклав серветку й підвівся.

— Вибачте, я відійду.

Він не глянув у мій бік жодного разу, наче й забув про моє існування за цим столом.

— Яніславе.

Він перевів погляд на сина — коротко, важко. І цього погляду було достатньо, щоб Ян одразу підвівся мовчки, без жодного запитання, і рушив слідом за батьком до дверей.

Княгиня Анніта провела чоловіка й сина поглядом, але сама не зрушила з місця — лише перевела очі на мене. Спокійно. Уважно. Так, наче щось зважувала.

А я сиділа, стиснувши руки на колінах під столом, і була готова щезнути просто зі стільця, аби тільки не зустрічатися з її спокійним, уважним поглядом.

До вітальні тихо зайшов слуга й нахилився до княгині, щось прошепотівши їй на вухо. Пані Анніта підвелася, коротко всміхнулася нам на знак вибачення й вийшла слідом за ним.

— Що відбувається? — здивовано запитала Августина, проводжаючи її поглядом. Потім подивилася на мене, ніби я могла знати відповідь.

Я не могла. Лише відчувала, як щось холодне повільно стискає груди. Наче передчуття вже дісталося до мене раніше за слова.

Минуло, мабуть, із чверть години — час, у якому кожна хвилина тягнулася, мов віск по свічці, — коли княгиня повернулася. Обличчя її було спокійним. Надто спокійним. Тим спокоєм, яким дорослі прикривають найгірші новини перед дітьми.

Вона підійшла просто до мене.

— Мартіно. Ходімо. Я проведу тебе додому.

Біля дверей уже стояло кілька слуг зі смолоскипами, і в тому, як вони мовчки розступалися перед нами, було щось, від чого мені забракло повітря.

— Що трапилося? — прошепотіла я.

Княгиня взяла мене під лікоть.

— Приїжджав твій батько. У вашому домі хтось побував. Кабінет перевернутий, кімната твого брата теж.

Вона на мить замовкла.

— — У домі знайшли сліди крові.

У мене похололи руки.

 — Станіслава ніде не можуть знайти

 А твоїй матусі стало зле.

Я більше не чула нічого навколо — ні кроків, ні голосів. Лише власне серце, що билося десь у горлі. Я рушила до виходу. Ноги йшли самі, поки розум ще намагався осягнути почуте.

На ґанку хтось із прислуги накинув мені на плечі теплу хутряну накидку — я навіть не помітила, хто саме.

Подвір'я вже вирувало. Коні нетерпляче били копитами, у нічному повітрі тремтіли вогні смолоскипів, бряжчала збруя, слуги поспіхом сідлали коней і готувалися до виїзду.

Януш і Ян, обидва верхи, віддавали короткі накази людям, що юрмилися навколо.

— Куди вони? — запитала я, ледь тримаючись на ногах.

— Шукати твого брата, — тихо відповіла княгиня. — А частина людей залишиться охороняти ваш маєток цієї ночі.

Ян на мить стримав коня й обернувся в наш бік. Лише один погляд — важкий, стривожений, сповнений мовчазної обіцянки. Потім перевів очі на батька, і за мить вершники один за одним рушили в темряву.

— Ходімо, — м'яко мовила княгиня, підводячи мене до карети, що вже чекала біля ґанку. — Твоя мама й сестри чекають на тебе.

Карета під'їхала до нашого маєтку, коли ніч уже стояла суцільною чорною стіною за вікнами. Мама сиділа у вітальні — бліда, з мокрим рушником на скронях. Лікар щось тихо говорив їй, а сестри — Марія й Анна — метушилися навколо, наливаючи воду й підкладаючи подушки. Побачивши мене, мама тільки простягнула руки, обійняла коротко, судомно й прошепотіла:

— Слава Богу... Слава Богу, хоч ти ціла.

Лікар дав їй якийсь настій, і за годину мама нарешті заснула у кріслі важким, виснаженим сном. Марія лишилася чергувати біля неї. А я не могла всидіти на місці — ходила туди-сюди повз вікно, прислухаючись до кожного шереху за огорожею, аж поки Марія теж не підійшла, стала поруч, і ми обидві завмерли, вдивляючись у темряву.

Опівночі за вікном затанцювали вогні смолоскипів.

Ми з Марією одночасно кинулися до дверей, вибігли на ґанок, не накинувши навіть шалей, і холодне нічне повітря вдарило в обличчя разом із запахом диму й кінського поту.

Першим я побачила брата.

Живий. Верхи, ледь тримаючись у сідлі. Його підтримував Ян, не даючи впасти. Станіслав був побитий, одяг подертий, обличчя в саднах, від нього різко тхнуло вином — але він був живий.

Я кинулася до нього, не чекаючи, поки коні остаточно зупиняться.

Станіслав, побачивши мене, попри біль, незграбно зсунувся з коня просто на коліна, в багнюку двору.

— Вибач, сестро, — прошепотів він, хапаючи мене за руки. — Я не хотів... Не хотів. Пробач, що вдарив.

Батько ледь тримався на ногах, спираючись на плече управителя. Обличчя його було сірим, наче за одну ніч він постарів на десять років. Януш під'їхав слідом, швидко зістрибнув із коня, попри свій вік, і одразу ж кинув важкий, уважний погляд на батька.

І тоді я побачила решту вершників. Романовські. Альберт і Юрій, обидва верхи, у супроводі кількох своїх людей, зупинилися трохи осторонь, на межі світла смолоскипів, наче навмисне тримаючись у півтіні.

Боже, який сором... — майнуло в мене. Гаряча хвиля приниження залила щоки. Не через брата. Через те, що ці двоє бачили нашу родину саме такою — зламаною.