Розділ 48

До саду ввійшла Августина.

— Боже, як ми давно не бачилися! — руда дівчина вже летіла до мене через галявину, і за мить я опинилася в міцних обіймах, що пахли трояндовою водою.

— Ти дізналася, що ми приїхали? — Августина відсторонилася, тримаючи мене за плечі. — Прийшла мене провідати?

Я перевела погляд на Яна. Він ледь помітно кивнув.

— Так, — сказала я, обіймаючи її у відповідь. — Я... бачила вашу карету. Бачила, що ви приїхали.

— Ходімо до будинку, — Августина вже тягнула мене за руку, весела й безтурботна, як завжди. — Мама буде така рада! Яне, ти ж не проти? Мартіна повечеряє з нами.

Перед тим як увійти, я обернулася до Яніслава й зняла з плечей його камзол, простягаючи назад.

— Дякую, — тихо сказала я, дивлячись йому в очі трохи довше, ніж дозволяла пристойність.

Він мовчки взяв камзол, і наші пальці на мить торкнулися.

— Іди, — ледь чутно мовив він.

Я кивнула й переступила поріг слідом за Августиною.

І лише тоді раптом згадала: там, у саду, Ян був не сам. Просто я так і не помітила, з ким саме він фехтував, доки не стало запізно про це думати.

Вітальня зустріла нас теплом каміна й запахом свіжозавареного чаю. Пані Єлеонора, мати Августини, підвелася назустріч.

Я зробила реверанс.

— Добрий вечір, пані Єлеоноро.

— Мартіно, дитино моя, яка ти вже доросла стала, — вона всміхнулася, поцілувала мене в обидві щоки, а тоді трохи відсторонилася, уважніше придивляючись до мене. — Сідай, сідай. Зараз подадуть вечерю.

— Вибачте, що завітала так пізно, без попередження, — сказала я, вмощуючись у крісло біля Августини. — Просто дізналася, що ви приїхали, і не змогла втриматися. Ми так давно не бачилися.

— Дурниці які, — махнула рукою пані Єлеонора. — У цьому домі тобі завжди раді. Ти ж знаєш.

Ян мовчки тримав у руках свій камзол.

— Перепрошую, — звернувся він до матері й тітки. — Я перевдягнуся до вечері.

— Звісно, Яне, — усміхнулася пані Єлеонора.

Він ледь помітно зустрівся зі мною поглядом і, коротко кивнувши, рушив до сходів.

Августина одразу заходилася розповідати про дорогу, про якусь кумедну пригоду на заїжджому дворі, про нову сукню, яку матиме пошити тут, у нас, бо тутешні мереживниці, за її словами, були кращими за столичних. Я слухала, кивала, намагаючись не думати про те, що ще зовсім недавно Ян тримав мене в обіймах, а тепер за внутрішньою кишенею його камзола лежали папери, які перевернули моє життя.

Розмова урвалася, коли з передпокою долинули голоси — гучні, збуджені, з тим особливим піднесенням, з яким люди повертаються після вдалої угоди.

— ...кажу тобі, кращої деревини за цей сезон не знайти на всю округу! — гримів чоловічий голос, наближаючись. — Управитель лісопильні присягався...

— Януше, — тихіше, з легким докором, обірвав його жіночий голос.

Двері вітальні відчинилися, і на порозі з'явився князь Януш Фіалковський — високий, з обвітреним обличчям людини, що щойно провела день серед тирси й свіжозрубаного дерева, усе ще в дорожньому каптані. Поруч, спираючись на його руку, ступала княгиня Анніта.

Я підвелася й зробила реверанс.

— Добрий вечір, ваша світлосте.

— Добрий вечір, Мартіно, — привітно всміхнулася княгиня.

Мій погляд мимоволі зачепився за її руку — там, на пальці, мерехтів важкий перстень із темно-фіалковим каменем. Тим самим глибоким кольором, який я бачила на її сукнях, на завісах у їхній вітальні, навіть на печатці, якою запечатували листи цього дому. Фіалковські завжди носили цей колір — колір свого роду, як казали в окрузі ще відколи стояв цей маєток.

— Пробач, що з'явилися такими галасливими, — усміхнулася княгиня, легенько стискаючи чоловікові лікоть. — Пан Януш сьогодні надто задоволений собою.

— Я маю право бути задоволеним, — пробурчав князь без жодної злості й поцілував дружині руку тим звичним жестом, у якому стільки років подружнього життя злилися в одну тиху ніжність.

Саме тієї миті на сходах почулися кроки.

До вітальні спустився Ян. Він уже перевдягнувся до вечері: темний камзол сидів бездоганно, ніби ще годину тому він не стояв у саду із шаблею в руці. Лише коротко привітався з батьками, поцілував матері руку й зайняв своє місце.

Я на мить зустрілася з ним поглядом, а тоді перевела очі на решту родини.

Князь Януш уже захоплено розповідав про справи в лісництві, княгиня Анніта слухала його з ледь помітною усмішкою, час від часу м'яко стримуючи його запал одним лише поглядом. Августина щось весело переповідала матері, а пані Єлеонора лише тихо сміялася, похитуючи головою.

Я дивилася на них і раптом зрозуміла, чому в цьому домі завжди хотілося затриматися трохи довше. Не через просторий маєток чи родове багатство. А тому, що тут люди дивилися одне на одного з теплом. Воно жило в кожному слові, у кожному жесті, в усмішках, до яких вони давно звикли й уже майже не помічали.

І мені раптом стало так спокійно, ніби я ненадовго забула про борги, суперечки й рішення, які чекали на мене за порогом цього дому...