Розділ 46

Я проскочила повз батьків кабінет, шукаючи забуту книгу, яку матінка просила знайти для гостей. Двері виявилися прочиненими. Тато був десь у полі з управителем, тож кабінет стояв порожній. Лише годинник цокав на стіні, а сонце лягало смугами на письмовий стіл, заставлений паперами. Я зайшла тихо, майже крадькома, і мій погляд сам зачепився за розкриту шухляду — не замкнену, вперше за багато років. Звідти виглядав край цупкого паперу з важкою восковою печаткою. Я не збиралася читати. Просто хотіла закрити шухляду, як завжди робила, коли щось лежало не на своєму місці. Але рука сама потягнулася до аркуша — і перше, що впало мені в очі, було ім'я.

Альберт Романовський.

Я сіла на краєчок батькового крісла, бо ноги раптом стали ватяними, і почала читати — спершу нічого не розуміючи, потім розуміючи занадто добре. Цифри. Ряд за рядом цифри, підписи, дати. Векселі. Борги мого брата.

Сума розпливалася перед очима, літери й нулі зливалися в одну чорну пляму, а руки тремтіли так сильно, що папір шелестів у них, ніби на протязі. Я перечитала ще раз, і ще, шукаючи якусь помилку, якесь інше пояснення, — але цифра була та сама, і підпис під нею той самий. І раптом усе стало на свої місця так гучно, аж у вухах задзвеніло.

Землі. Право на ліс. Усе — під заставою цих паперів.

Я й досі сиділа, притиснувши аркуш до грудей, коли з коридору долинув знайомий, нерівний тупіт кроків. Я кинулася до дверей і зіткнулася з братом просто на порозі. Він хитнувся, схопився за одвірок, і в обличчя мені вдарив різкий дух вина — кислий і важкий.

— Ти... — я не встигла заховати папір, і його очі, каламутні, повільні, зупинилися саме на ньому.

Станіслав зблід настільки, наскільки може збліднути людина, яка й так уже нагадувала тінь самої себе.

— Поклади на місце, — прохрипів він, і в голосі не було наказу, лише жах.

— Це наша земля, Станіславе. Наш ліс.

— Я знаю, що це! — вигукнув він раптом і сам здригнувся від власного голосу, притиснувши долоню до скроні. — Думаєш, я не знаю?! Думаєш, я сплю спокійно, знаючи, що...

Він не договорив. Сперся плечем об одвірок, наче стояти прямо йому було вже несила.

— Ти можеш усе виправити, — сказав він тихіше, майже благально, і від цієї зміни тону мені стало ще страшніше, ніж від крику. — Один шлюб. Один-єдиний. Невже це така велика ціна за те, щоб урятувати родину, яку я...

— Яку ти сам і занапастив, — вирвалося в мене гостріше, ніж я хотіла.

Обличчя Станіслава смикнулося, наче я вдарила його.

— То це я в усьому винен? — тепер уже кричав він, і голос зривався. — А ти, зі своєю впертістю, зі своїми лісовими прогулянками й дурними мріями про якогось княжича, краща? Ти готова дивитися, як тато старіє на очах, як матінка щоночі не спить, тільки щоб зберегти свою примху?

Я відступила на крок, притискаючи вексель до грудей, ніби він міг захистити мене від цих слів.

— Це не примха, Станіславе.

— Ні? — він гірко, криво всміхнувся, і в цій усмішці було стільки самозневаги, що мені на мить стало його шкода. — Тоді як це називається, сестро? Тому що звідси, де стою я, це виглядає так, наче ти єдина в цій родині, хто ще може собі дозволити хотіти чогось для себе.

— Ти загнав у борги нашу родину, — процідила я, і мій голос, хоч і тремтів, не здавався. — А тепер хочеш, щоб я за це розплачувалася власним життям.

— Як ти смієш так зі мною розмовляти! — Станіслав випростався. П'яна хитавиця в ньому раптом змінилася чимось твердим, лютим. — Я твій старший брат. Ти маєш слухати мене. І батька.

— Глава роду? — я гірко всміхнулася, і та усмішка була гостра, мов скло. — Ти посміховисько, Станіславе. Про тебе шепочуться по всій окрузі — картяр, що програв рідну землю. І ти ще смієш говорити мені про обов'язок?

— Замовкни, — його голос затремтів від люті.

— Не замовкну. Чому я маю мовчати? Чому я маю розплачуватися за те, що зробив ти? Я не...

Я не встигла договорити. Рука брата різко злетіла вгору — і долоня з силою вдарила мене по обличчю.

Перстень розсік губу. Я відсахнулася, притискаючи долоню до рота, і на пальцях одразу виступила кров — тепла, солона, несподівана. У кімнаті на мить запала така тиша, що було чути лише рівне цокання годинника.

Станіслав застиг із піднятою рукою, дивлячись на мене так, наче щойно прокинувся від страшного сну.

— Мартіно... — прошепотів він, і хміль ураз злетів із його обличчя, залишивши лише жах. — Вибач. Вибач, я... я не хотів.

Я його вже не чула.

Розвернулася й кинулася до виходу — повз нього, повз застиглого в дверях брата, геть із будинку, подалі від цих стін, що раптом стали затісними, задушливими. Я стискала в руці зім'яті кляті папери, а кров із розбитої губи стікала на пальці, змішуючись із чорнилом підписів, які щойно коштували мені всього.