Розділ 45

1746

Мартіна

​Ранок після балу зустрів мене тупим головним болем і важким, солодкувато-гірким запахом воску, що все ще тримався в моєму волоссі. Я спустилася до сніданку пізніше за всіх і одразу відчула, як батько не підводить очей від тарілки. Це завжди було найгіршим знаком.

— Сідай, — сказав він, так і не глянувши на мене, і в цьому одному-єдиному слові вже чулася ціла, давно заготовлена промова.

​Я сіла, намагаючись рухатися якомога тихіше. Служниця налила мені гарячого чаю, і я вчепилася пальцями в порцелянову чашку, наче в єдину рятівну соломинку.

— Досить тягнути, Мартіно, — батько нарешті підняв погляд. Важкий, стомлений, роздавлений чимось більшим за нас усіх. — Роман чи Юрій. Треба визначитися найближчим часом. Я й так дав Альберту Романовському більше часу, ніж годиться.

​У мене всередині все стиснулося й крижаною грудкою опустилося кудись до живота. Але я змусила себе мовчати, заворожено дивлячись у темну гладь чаю, де дрібно тремтіло моє власне відображення.

​Матінка обережно поклала виделку на край тарілки.

— Костянтине, — почала вона тихо, майже винувато, благально глянувши на нього. — Учора на балу... весь зал бачив той танець. Люди вже перешіптуються.

— Люди завжди перешіптуються, — коротко відрізав батько, навіть не глянувши в її бік.

— Але ж якщо княжич сам виявляє прихильність...

— Ганно.

​Він повільно поклав долоні на стіл, і цей глухий жест виявився промовистішим за будь-який крик.

— Ми не рівня принцесі.

​У їдальні запанувала дзвінка, задушлива тиша. Тільки старовинний годинник на каміні цокав надто гучно, відраховуючи секунди моєї вирокованої долі.

— Король Август, — продовжив батько, і в його голосі з'явилася та особлива, гірка, невблаганна твердість, з якою він завжди говорив про справи, вищі за нашу родину, — уже веде переговори про свою доньку. Якщо він вирішив віддати її за Яніслава Фіалковського, то Януш Фіалковський не зможе відмовити королю. Це неприпустимо. Розумієш?

​Він подивився на мене — прямо, важко, так, як дивився лише тоді, коли хотів, аби його слова врізалися глибше за будь-який біль.

— Наше становище і так не з найстабільніших. Один необережний крок — і ми втратимо все, що наші предки будували поколіннями. Романовські дають землю, гроші, союз. Вони дають захист. А Фіалковські... Фіалковські дають нам лише привід для гарних танців і поганих чуток.

​Я стиснула порцелянову чашку так, що аж суглоби на пальцях побіліли, а гаряча порцеляна обпікала шкіру.

— А якщо я не хочу ні Романа, ні Юрія? — мій голос прозвучав надто тихо, але в ньому бриніла відчайдушна струна.

​Батько зітхнув — довго, стомлено, ніби чув це марне питання вже сотню разів і сотню разів на нього відповідав.

— Тоді навчись хотіти, Мартіно. Бо на кону не лише твоє щастя.

Я мовчки опустила очі. «Навчись хотіти...» Як легко це звучало з його вуст.

​Мої старші сестри вже були одружені, але їхній так званий затишок залишався крихким, ілюзорним. Його основу становив ліс — вікові, густі діброви й сосни, що годували наш Фіялів і забезпечували достаток нашої родини. Ми рубали й продавали цю деревину роками. Але справжніми господарями цих земель віддавна були Фіалковські. Вони володіли лісами, даючи нашій родині право на промисел із давньої княжої ласки.

​Тато ніколи б не пішов просити допомоги в Януша Фіалковського. Гордість і сором за власного сина затискали йому горло.

​Мій старший брат... Станіслав. Затятий картяр, чия пристрасть до суконних столів і легких грошей знищила нашу родину зсередини. Його борги росли, мов снігова куля, аж поки на його шляху не з'явився Альберт Романовський. Старий, хитрий лис, який скуповував усе, до чого міг дістатися. Він обплутав Романа векселями, виграв у нього в карти статки, а коли прийшов час розплати — пред'явив татові боргові розписки.

​Аби приховати ганьбу й урятувати Романа від тюрми чи кулі, батькові довелося віддати найцінніше — папери й права на наші родові землі.

​Романовські з'явилися в наших краях лише кілька років тому. Заброди без шляхетного коріння, але з мішками золота. І за цей короткий час вони, мов павутиння, оповили весь повіт, викупивши й відібравши левову частку земель. Тепер вони стискали петлю на шиї мого батька.

​І єдиною ціною за зняття цього боргу, єдиним способом урятувати залишки нашого імені й статків були ми з сестрами. А точніше — я.

Я мовчки вийшла з батькового кабінету. Майже до полудня просиділа у своїй кімнаті за музикуванням, раз по раз повертаючись до тих самих мелодій, але жодна з них не могла заглушити батькових слів. «Навчись хотіти...» Вони й досі боляче дзвеніли у вухах. Та хіба він знав, що я давно вже перестала шукати винних?