Розділ 44

Марта заворожено дивилася в його неймовірні срібні очі, не в силах відвести погляду. Ян був... дивовижно вродливим, і ця близькість дурманила.

​Він схилився до неї ще трохи ближче. Замість поцілунку в губи Ян абсолютно невагомо торкнувся губами кутика її рота.

​Марта на секунду заплющила очі, мимоволі стиснувши його руку своїми пальцями. Серце злетіло кудись угору, а реальність навколо просто перестала існувати. ​Лише в наступну мить вона згадала про розбиту губу й запечену кров з іншого боку. ​Вона зрозуміла: Ян діяв так трепетно саме тому, що знав про її рану і боявся завдати їй навіть найменшого болю.

​(Я б віддав усе на світі, аби поцілувати тебе по-справжньому... але твій спокій для мене дорожчий за будь-яку жагу.)

— Ходімо до каміна, — прошепотів він у кількох міліметрах від її губ, і його гаряче дихання обпекло шкіру.

— Так... ходімо... — ледь чутно відповіла вона, відкриваючи очі.

​Яніслав відсторонився першим, плавно розриваючи цю солодку напругу, але не випускаючи її долоні зі своєї. На його губах грала ледь помітна, задоволена усмішка.

— Ти талановита учениця, — м'яко зауважив він, допомагаючи їй піднятися з широкої банкетки рояля.

— Дякую за комплімент, — Марта всміхнулася, відчуваючи, як до щік підступає легкий рум'янець. — А ти хороший учитель.

​Марта підійшла до каміна, але замість того, щоб сісти на диван, опустилася просто на пухнастий білосніжний килим. Полум'я м'яко зігрівало обличчя, а довгий ворс приємно лоскотав пальці. Вона повернулася і простягнула Яну руку.

​Він тепло посміхнувся, приймаючи її жест, і сів на килим позаду неї. Марта просто притулилася спиною до його широких, надійних грудей, відчуваючи, як уся важкість цього дня остаточно залишає її тіло. Ян ніжно й обережно обійняв її, огортаючи своїм теплом, наче надійним щитом від усього світу.

— Дякую, що ти зі мною, — тихо сказала вона, відкидаючи голову йому на плече й задивляючись на язики вогню.

​Ян схилився трохи нижче, і його губи ледь торкнулися її відкритої шиї. Поцілунок був настільки легким, що майже здавався уявним.

​Марта заплющила очі, вдихаючи його запах — цей дивовижний, густий аромат ніжних лісових фіалок, гострого чорного перцю та шляхетного ладану. Це була сама його прадавня магія. Вона просочувала повітря навколо нього, випромінювала м'яке тепло й розганяла останні залишки страху, наче невидимий кокон.

​(Твоє тепло... Твоя довіра... Нарешті ти в безпеці.)

​Марта опустила свої долоні на його великі руки, що лежали на її талії, дбайливо сплітаючи їхні пальці в міцний замок на своєму животі.

​Рука в руці. ​Гаряча шкіра до шкіри.

​Зараз їй зовсім не хотілося ні про що питати. Жодні загадки минулого, таємниці безсмертя чи підпали більше не мали значення. Увесь її всесвіт звузився до цієї затишної кімнати, теплого вогню і чоловіка, чий запах фіалок та прадавня сила тримали її в обіймах.

— Дякую, що ти зі мною сьогодні, Марто, — прошепотів він, і в його голосі промайнуло щось дуже вразливе. — Відпочивай. Не бійся мене... тільки не бійся, будь ласка.

— Не боюся, — ледь чутно відповіла вона.

​Це була чиста правда.

​(Моє світло... Спи. Моє серце вартуватиме кожен твій сон.)

​Марта заплющила очі й повністю віддалася відчуттям. Вона розчинялася в його обволікаючому теплі, відчувала його долоні у своїх сплетених пальцях і невагомі, заспокійливі дотики — то до волосся, то до лінії шиї.

​Усе навколо було сповнене затишку. У напівтемряві лунав лише мірний, заколисуючий тріск дров у каміні, а прямо за її спиною билося рівне й дивовижно спокійне серце Яна. ​Вперше за багато років Марта почувалася в безпеці.

​Захована в його сильних обіймах, вона м'яко занурилася в глибокий, безтурботний сон.