Розділ 43

На великій, просторій кухні було неймовірно тепло. Тут густо пахло гарячою домашньою їжею — разючий, майже рятівний контраст із крижаним засніженим пеклом за вікнами. Збоку, у суміжній вітальні, м'яко потріскував великий камін, відкидаючи золотаві відблиски на темні дерев'яні меблі та високі стелі.

Вона вперше бачила його таким. Ніякого важкого пальта, княжої суворості чи офіціозу. Ян стояв біля плити в простих чорних брюках, а рукава його сорочки були закочені до ліктів, оголюючи міцні жилаві передпліччя. Він сам, своїми руками, готував вечерю. Цей буденний, приземлений жест заворожував Марту найбільше — у ньому було стільки спокійної, домашньої сили.

Почувши її тихі кроки, Ян повернувся. Його срібні очі на мить затрималися на її обличчі, стаючи помітно теплішими й ніби розчиняючи холодну темряву вечора.

— Я не знав, що саме ти любиш, — м'яко сказав він, розкладаючи по тарілках гарячу страву. — Тому приготував на свій розсуд. Сподіваюся, ти голодна.

Вони сіли за великий, затишний дерев'яний стіл. Атмосфера була дивною: триста років таємниць, болю й несказаних слів стояли між ними, але зараз усе це відійшло на другий план перед простою людською вечерею та живлющим теплом дому.

— Ти тут сам живеш? — запитала Марта, озираючись довкола.

— Так, — Ян кивнув, акуратно розрізаючи шматочок м'яса. — Зазвичай сам. Мені так простіше.

(Було простіше... Поки ти не увійшла в ці двері й не заповнила собою кожну порожнечу.)

Він на мить відклав прибори й уважно вдивився в її обличчя. Його брови ледь помітно зійшлися на переніссі, а в погляді майнув гострий, болісний укол тривоги.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він і, не чекаючи відповіді, плавно простягнув їй тонку білу серветку. — У тебе знову...

— Що? — Марта здивовано підняла руку, торкнулася кутика рота й відчула пальцем вологу.

Кров. Вона навіть не помітила, як від тепла чи легкої посмішки рана на розбитій губі знову ледь відкрилася. Марта швидко притиснула серветку до шкіри, відчуваючи, як щоки охоплює легкий сором.

(Я б віддав усе, аби забрати кожен твій біль собі... Аби жоден слід того виродка більше не торкався твоєї шкіри.)

— Дякую за вечерю. Усе дуже смачно, — тихо мовила вона, намагаючись згладити ніяковість.

На губах Яна майнула ледь помітна усмішка.

— Радий чути.

Його погляд на мить затримався на її обличчі — на волоссі, що спадало на плечі, і на витонченій лінії шиї, де під одягом ховався теплий перстень.

— Давно вже не доводилося готувати для гостей.

Ян більше нічого не сказав, даючи їй можливість спокійно поїсти.

Коли з вечерею було покінчено, Марта перевела погляд на вітальню, де у великому каміні яскраво палали дрова.

— А можна трішки посидіти біля каміна? — запитала вона, а потім повернула голову до Яна й тихо додала: — Ти посидиш зі мною?

Ян застиг на секунду, тримаючи в руці келих із водою. На його губах з'явилася м'яка, безмежно ніжна усмішка, від якої в Марти всередині все солодко завмирало.

— Звісно, Марто... — відповів він. — Звісно, посиджу.

(Я сидітиму поруч стільки, скільки ти забажаєш...)

Він підвівся і простягнув їй руку. Його гаряча долоня обережно обхопила її пальці, а потім Ян без слів почав збирати посуд.

Марта повільно рушила за ним до просторої вітальні. Біля високого панорамного вікна стояв великий чорний рояль.

Вона підійшла й повільно провела долонею по прохолодній, ідеально гладкій кришці інструмента.

— Ти граєш? — запитала вона, не зводячи очей із чорного дерева.

— Так... іноді, — м'яко відповів Ян, зупиняючись трохи позаду.

— Я теж колись уміла, — тихо зізналася Марта. — Але вже багато років не сідала за інструмент. Після всього... просто не могла.

— Хочеш? — запитав він, і в його низькому голосі почувся щирий інтерес.

Марта трохи зніяковіла й ледь помітно знизала плечима.

— Мені здається, я розучилася... Не хочу лякати тебе своєю грою.

На губах Яна з'явилася тонка, тепла усмішка. Він підійшов ближче й одним плавним рухом підняв важку кришку рояля, оголюючи білосніжні клавіші.

— Давай разом? — запропонував він, дивлячись на неї своїми глибокими срібними очима. — Якщо ти хочеш, звісно.

(Дозволь мені повернути тобі твою музику…)

Марта відчула, як серце знову прискорило тріпотіння, але цього разу від зовсім іншого, давно забутого передчуття чогось прекрасного й чистого.

​Вона подивилася на білосніжні клавіші, потім знову перевела погляд на нього і, ледь стримуючи усмішку, тихо сказала:

— У мене був дуже поганий учитель музики...

​Яніслав низько, оксамитово засміявся, і цей вібруючий звук, здавалося, змусив струни старовинного рояля ледь помітно забриніти у відповідь.

— Тоді мені доведеться це виправити, — сказав він, відсуваючи для неї банкетку. — Сідай.

— Сподіваюся, тебе не так легко злякати, — вона ледь помітно усміхнулася, опускаючи пальці на прохолодну слонову кістку.

— Щоб мене злякати, музики недостатньо, — Ян усміхнувся у відповідь.

​Він сів поруч на широку банкетку. Дистанція між ними миттєво скоротилася, і Марта знову відчула його заспокійливе тепло та тонкий аромат ладану й чорного перцю, який тепер асоціювався в неї виключно з безпекою. Його великі сильні руки із акуратно засуканими рукавами сорочки лягли на клавіші нижнього регістру.

— Я все забула... — тихо зізналася вона, відчуваючи легке тремтіння в пальцях. — Мені здається, я навіть нот не згадаю.

— Пам'ять живе не в голові, Марто. Вона живе в пальцях. Просто довірся мені.

(Довірся мені так, як я довіряю тобі свою душу...)

​Ян схилив голову, і його погляд став зосередженим. Він м'яко натиснув першу клавішу. Оксамитовий, глибокий, низький звук розлився по кімнаті, вібруючи десь глибоко в грудях. Потім ще один. Він почав грати повільну, неймовірно красиву й трохи тужливу мелодію — щось схоже на старовинний ноктюрн, який наче народився в самому серці похмурого осіннього лісу.