Розділ 42

Двері тихо зачинилися, і Марта залишилася наодинці з цією незвичною, глибокою тишею, яка більше не лякала, а заколисувала.

Вона безсило опустилася на край великого, м'якого ліжка. Ноги майже не тримали її, а в голові панував такий хаос, що думки здавалися чужими й розрізненими. Марта підняла ліву руку і заворожено вдивлялася в безіменний палець. Там, де ще годину тому була важка обручка, тепер залишився лише блідий, чіткий слід на шкірі.

​Слід від її багаторічної в'язниці. ​Думки миттєво повернулися до того, що сталося в маєтку. Ігор просто збожеволів. Алкоголь, страх перед слідчим, жадоба до якогось міфічного гетьманського золота...

​Якби Ян не втрутився, Ігор би справді це зробив. Він би не зупинився. ​Від цієї думки по спині пробіг холодок. ​І найстрашніша здогадка, яка щойно озвучилася вголос: невже Ігор дійсно підпалив будинок Краєвських?.. Заради землі? Заради персня?

​Романовські виявилися набагато страшнішими, ніж вона могла уявити. Вони були вбивцями. ​Її бабуся тоді загинула. ​А ще її лякала лиховісна здогадка про Мартіну та братів Романовських...

​А Ян?.. Марта ледь не застогнала від безсилля, обхопивши голову руками. Його слова досі лунали в її вухах, відбиваючись у скронях: ​«Ти не вона...» ​«Ти мені не байдужа...» ​«Ти нічим мені не зобов'язана...»

​Їй раптом стало неймовірно прикро і боляче. Невже він думає, що вона залишається тут просто через безвихідь? Через те, що їй немає куди йти? Або тому, що вона жаліє його через ці триста років самотності? Чи через те, що сталося сьогодні? ​Їй так хотілося поставити йому сотні запитань. Хто ти такий? Як це можливо? Чому ти тут? З одного боку, це було б правильно — вимагати відповідей. А з іншого... вона боялася порушити ту тонку, прозору рівновагу, яка виникла між ними.

​Але серед усіх питань було одне, яке вона так і не наважилася вимовити вголос: ​Коли ти дивишся на мене, кого ти бачиш? Коли ти дивишся на мене... тобі досі боляче?

​Від самої думки про це питання в грудях ставало важко й пекуче. І, мабуть, саме тому вона не запитала.

— Марто, це твій вибір. Твоє життя, — прошепотіла вона сама до себе в тишу кімнати.

​Уперше за багато років її життя належало тільки їй. Жодного контролю Альбіни Петрівни, жодних наказів Ігоря, жодного страху зробити не той крок. І ця раптова, абсолютна свобода... лякала. Вона просто не знала, що з нею робити. Вона ніби тримала в руках дорогоцінну, крихку річ, якою ніколи раніше не вміла користуватися.

​Марта повільно підвелася і скинула з плечей його важке темне пальто. Вона на мить затримала пальці на цупкій тканині — вона все ще зберігала його гаряче тепло і цей дивовижний, сп'янливий аромат ладану, фіалок і чорного перцю. Вона акуратно повісила його на вішак.

​А потім її пальці мимоволі торкнулися шиї — того самого місця, куди зовсім недавно Ян притиснувся своїми губами. ​По тілу знову пройшла та сама м'яка, трепетна хвиля. Марта заплющила очі, прислухаючись до власних відчуттів.

​Вона раптом чітко усвідомила: їй хотілося цього поцілунку. Не тому, що вона була вдячна за порятунок. Не тому, що вважала себе чимось зобов'язаною. І точно не тому, що їй було шкода його. ​Вона хотіла цього тому, що вперше в житті відчула справжнє, непереборне тяжіння до чоловіка. ​Вона хотіла бути поруч із ним не як тінь Мартіни, не як відлуння чужої древньої історії.

​А як Марта яка нарешті відчула себе живою. ​Вперше за багато років — у місці, де їй більше нічого не загрожувало.