Розділ 41

Машина плавно сповільнила хід, і крізь білу стіну хуртовини проступили масивні ковані ворота, які безшумно розійшлися в боки.

Попереду, в оточенні засніжених вікових сосен, постав маєток.

Марта затамувала подих, відчуваючи, як у грудях солодко й тривожно стиснулося серце.

Перстень на ланцюжку між ключицями раптом став гарячим. Він виразно пульсував просто проти її шкіри, ніби реагував на це місце, впізнаючи свій справжній дім.

Голова все ще йшла обертом.. Усе це здавалося прекрасним, але водночас моторошним, крихким сном, від якого вона боялася прокинутися.

— Ти тут живеш? — тихо запитала вона, не зводячи очей з освітлених м'яким бурштиновим світлом вікон.

— Хм... так. Іноді, — Ян ледь помітно посміхнувся, глушачи двигун.

(Це місце чекало на тебе триста років... Без тебе це була просто порожня кам'яна домовина.)

Марта перевела погляд на сам будинок і заворожено вдивлялася в його величний силует.

Будівля була незвичайною. У ній вгадувалися високі, стрімкі готичні лінії, що нагадували старовинні замки, але водночас архітектура залишалася чистою й шляхетною, без зайвої ліпнини, з величезними панорамними вікнами, у яких відбивалася нічна буря.

Це не було схоже на сучасні бездушні коробки з бетону та скла. У цих стінах жила історія, переосмислена й втілена кимось, хто справді любив свою справу.

Помітивши, як вона вивчає кожен вигин будівлі, Ян м'яко, з ледь помітною усмішкою сказав:

— Я архітектор.

Марта здивовано повернулася до нього, зустрівшись із його срібним поглядом.

— Треба чимось займатися, коли в тебе в запасі є... час, — додав він, і в глибині його очей мигнула легка, трохи сумна іронія.

Слово «час» прозвучало з його вуст з особливою вагою.

Марта раптом чітко, до мурашок на шкірі, усвідомила: поки світ навколо нього будувався, руйнувався, змінював епохи, моду й технології, Ян справді мав століття, щоб учитися, створювати й відточувати свою майстерність, залишаючись самотнім у цій нескінченності.

Ян відчинив дверцята, впускаючи до салону потік морозного повітря.

Він швидко обійшов машину й подав Марті руку, допомагаючи вийти.

Його гарячі пальці впевнено підтримали її за лікоть, і цей м'який, захисний дотик миттєво змусив її забути про колючий мороз навколо.

Одним легким, майже недбалим рухом він забрав її невелику сумку з речами, закинув собі на плече й надійно та з невимовною ніжністю обійняв Марту за талію, повів до високого ганку маєтку.

Важкі вхідні двері безшумно зачинилися за ними, миттєво відсікаючи лють хуртовини. ​Всередині будинок зустрів їх простором, приглушеним світлом і глибоким, обволікаючим затишком. Збоку, у великій залі, палахкотів м'яким золотом великий камін, від якого йшло живе, приємне тепло, розганяючи залишки зимового холоду та липкого жаху. ​Але погляд Марти одразу прикувало не полум'я. ​Над каміном, у масивній темній рамі майже на весь зріст висів портрет дівчини.

​Вона завмерла на полотні в тій самій світло-фіалковій сукні з найтоншим мереживом та срібною вишивкою по подолу, про яку Марта лише кілька годин тому читала в пожовклому щоденнику. ​Мартіна.​У Марти перехопило подих. Тіло на мить заніміло, а серце зробило шалений кувирок і забилося десь у горлі, боляче вдаряючись об ребра. ​Вона зробила кілька повільних, майже невагомих кроків уперед, не в силах відвести очей від полотна. ​Це було неймовірно.

​Дівчина з 1746 року дивилася на неї її власним обличчям — тим самим розрізом очей, формою брів, рисами вилиць і лінією губ. ​Але найбільше вражало інше. ​Це не було схоже на класичний живопис тих часів.

— Як ти взагалі зміг таке намалювати?.. — приголомшено прошепотіла Марта. — Це ж виглядає як фотографія...

​Вона мимоволі піднесла руку до грудей, де під пальтом грів шкіру перстень, відчуваючи його живе, гаряче пульсування.

​Кожна складка лавандової тканини, тонка текстура мережива, живий блиск в очах і навіть ледь помітна родимка біля ключиці були передані з такою надприродною, моторошною точністю, ніби цей знімок зробили на сучасну камеру лише хвилину тому.

​Яніслав підійшов ближче.

​Його кроки були безшумними, але Марта відчула його присутність усім тілом — за знайомим хвилюючим ароматом ладану, перцю та фіалок і за хвилею тепла, що миттєво огортала її поруч із ним.

— Ви схожі, Марто, — тихо сказав він. — Але ти — не вона. Я не хочу, щоб ти думала, ніби ти для мене лише її привид, тінь чи заміна.

​Він замовк.

​Марта помітила, як напружилися його плечі під тонкою сорочкою. ​Вона раптом чітко, до болю в серці, зрозуміла: цей прадавній, могутній чоловік справді боїться. Боїться, що ця схожість змусить її зачинитися, змусить повірити, ніби він бачить у ній лише чуже минуле.

(Якби ти тільки знала, Марто... Тінь Мартіни більше не закриває тебе. Ти оживила мій світ заново.)

— Не треба, Яне... — лагідно перебила вона, повертаючись до нього.

​Вона дивилася в його срібні очі й бачила в них стільки оголеної вразливості та німої, болісної надії, що останні залишки страху й сумнівів просто розчинилися без сліду.

— Ми дійсно схожі. Як таке взагалі можливо? Це наче я сама... Але цей портрет... Як ти зміг передати все так точно?

​Ян перевів погляд на полотно.

​На його обличчі з'явилася м'яка, сумна усмішка людини, яка приречена нічого й ніколи не забувати.

— Моя пам'ять не стирається і не блідне з роками, Марто. Я пам'ятаю кожен її подих... — він на мить замовк, і його погляд знову ковзнув по її обличчю. — Кожен твій подих. Кожну рису обличчя. Кожен спалах емоцій так, ніби це було хвилину тому.

​Марта завмерла, затамувавши подих.

​Ян теж зрозумів, що сказав. ​Але цього разу він не став виправлятися чи ховатися за застереженнями.

​Його срібний погляд залишався спокійним, глибоким і абсолютно чесним.

— Я намалював цей портрет сам.

​Він знову подивився на Мартіну на полотні.