Розділ 39

Марта підійшла до старовинного дзеркала. Пальці звично намацали потайну клямку на рамі у вигляді сонця. ​Пролунав тихий клац.Ніша відкрилася.

​Вона дістала звідти пожовклий від часу лист, платиновий перстень княгині з фіалковим каменем і тонку золоту обручку Мартіни. ​Увесь цей час реліквії чекали тут.

​Марта розвернулася до Яніслава й простягнула йому розкриту долоню.

— Це твоє... — тихо сказала вона.

​Ян повільно опустив погляд на її руку.

​Коли його очі зупинилися на тонкій платиновій обручці, дихання на мить збилося. ​У срібному погляді промайнув цілий вихор трьохсот років спогадів, болю і втрат.

​(Мартіно... Твій спокій нарешті зі мною.)

​Він обережно, майже невагомо взяв старовинне золото кінчиками пальців.

— Я думав, воно з нею... — ледь чутно сказав він.

​Його голос здригнувся. ​На мить Ян міцно стиснув обручку в долоні. ​А коли пальці знову розтиснулися — золота вже не було.

​Марта не стала питати, куди вона зникла. ​Зараз це не мало жодного значення.

​Яніслав знову подивився на її долоню. ​Там залишався платиновий перстень із глибоким фіалковим каменем. ​Той самий перстень, який дивним чином уже здавався частиною її самої.

​Ян підняв очі. ​У його погляді була та сама безмежна, тиха ніжність, від якої в грудях ставало тепліше.

— А перстень залиш у себе, будь ласка, Марто, — м'яко прошепотів він, накриваючи її пальці своєю гарячою долонею.

— Я не можу носити його, я... — Марта дивилася йому просто в очі, намагаючись висловити весь свій сумнів і відчуття невідповідності цьому величному, стародавньому символу.

​Він не дав їй договорити. ​Лагідно, але впевнено Яніслав поправив вільною рукою її волосся, бережно перекидаючи важкі пасма на один бік і відкриваючи тонку шию.

— Дозволиш дещо зробити? — тихо запитав він.

— Що?.. — ледь чутно прошепотіла вона.

​Ян забрав перстень із її відкритої долоні.

​Наступної миті Марта відчула, як щось дивовижно тепле й приємне торкнулося її прохолодної шкіри.​Тонкий, майже невагомий ланцюжок.

​Князь протягнув крізь нього перстень і обережно обійняв її шию ззаду, плавно застібаючи замочок. ​Коли масивний платиновий перстень опустився їй на груди, Марта здивовано завмерла.

​Перстень змінився. ​Під дією прадавньої магії він більше не здавався громіздким чи надто дорогим. Тепер він виглядав значно витонченішим, меншим і зовсім легким, ніби сам підлаштувався під свою нову господиню. Його розкіш уже не впадала в око стороннім, і тепер ніхто не зміг би здогадатися, що це одна з найдавніших реліквій роду Фіалковських.

​Поправляючи її волосся, Яніслав схилився трохи нижче.

​Його губи — легкі, майже невагомі — торкнулися чутливої шкіри на її шиї. ​Від цього короткого, трепетного поцілунку по тілу Марти прокотилася гаряча хвиля, і на мить їй забракло повітря.

​(Ти тепер під моїм захистом. Завжди.)

— Коли ти одягнеш його на руку, він буде таким, як був раніше, — прошепотів Ян біля самого її вуха. — А поки нехай береже тебе.

— Дякую... — Марта повільно накрила долонею прикрасу на грудях.

​Перстень під її пальцями більше не був холодним металом.

​Він був теплим. ​Живим. ​І дивним чином пульсував у такт її власному серцю, даруючи те саме відчуття захисту, якого вона так довго шукала.

​Марта обережно повернулася до нього, заглядаючи в саму глибину його срібних очей. Вона відчувала, як кожна секунда в цьому домі тисне на неї, нагадуючи про роки страху й самотності.

— Я не хочу залишатися тут більше ні хвилини... — тихо, але рішуче сказала вона. — Давай заберемо дзеркало.

​Яніслав мовчки кивнув, розуміючи її бажання без зайвих слів.

​Він підійшов до великого старовинного дзеркала, на важкій дубовій рамі якого гордо сяяв фамільний герб у вигляді променистого сонця. Князь повільно простягнув руку й торкнувся долонею холодної поверхні. ​Срібна гладь миттєво здригнулася. ​По склу побігли легкі магічні брижі, схожі на кола на воді від падіння невидимої краплі.

​Важка рама почала стрімко стискатися. Стародавній дуб на мить став пластичним, немов віск, а саме скло слухняно звузилося, підкоряючись волі свого прадавнього господаря. ​Уже за мить у долонях Яніслава лежало витончене дзеркальце розміром із невелику книгу.

​Воно повністю зберегло свою унікальну різьбу й вишуканість, але тепер його можна було без жодних зусиль помістити до наплічної сумки.

​Він повернувся до Марти й дбайливо, наче найбільший скарб, простягнув їй зменшену реліквію.

— Тепер воно завжди буде з тобою, де б ти не була, — тихо сказав Ян.

​У його погляді знову закрутилося тепле срібне світло.

​(Моя магія берегтиме тебе  хоч де б ти опинилася.)

​Марта взяла дзеркало й акуратно сховала його до сумки поруч зі щоденником Мартіни. Потім застебнула блискавку й міцніше притиснула сумку до себе.

​Тепер вона була готова піти. ​Вони вийшли на подвір'я.