Розділ 38

Старе, просякнуте чужим страхом закляття століттями захищало цей дім від роду Фіалковських. Яніслав міг рознести стіни маєтку на каміння, але сама магія крові не пускала його всередину. Він не міг переступити поріг, доки господарі будинку не дозволять.

​Марта повільно підвелася, спираючись тремтячою рукою на стіл. Її дихання було уривчастим, блузка розірвана на плечі, а по підборіддю стікала тонка цівка крові. Вона перевела погляд із непритомного Ігоря на Яна, і в її голові раптом усе прояснилося.

​Вона жила тут роками. ​За документами, за законом і перед лицем цього самого старого будинку вона була Романовською. ​Вона була його законною господинею. Поки не пішла звідси.

​Марта повільно випростала спину.

— Ти можеш увійти, — її голос пролунав напрочуд чисто і владно посеред розгромленої вітальні. — Я господиня цього дому. І він тебе впустить.

​Вона дивилася просто в його срібні очі, що палали в темряві бурі, і вимовила кожне слово так, ніби читала прадавній вирок:

— Я запрошую тебе, князю Яніславе.

​Ян завмер.

(Моя королева... Ти зламала кайдани сама.)

​На його губах майнула горда усмішка. ​Він схилив голову, приймаючи її запрошення, і зробив упевнений крок уперед. ​Спрацювало. ​Невидимий бар'єр розсипався попелом перед її волею.

​Завивання вітру надворі миттєво стихло, ніби сама природа заспокоїлася тієї миті, коли він опинився поруч із нею.

​Яніслав у кілька швидких кроків подолав відстань між ними. ​Його погляд зупинився на розбитій губі та порваному комірі блузки.

— Вибач... — прошепотів він так м'яко і болісно, ніби це він сам завдав їй удару. — У тебе кров...

​(Я мав бути тут раніше... Я не мав дозволити йому навіть наблизитися до тебе.)

​Він дістав із внутрішньої кишені темного пальта ідеально чисту білосніжну хустинку. ​Яніслав обережно підняв її підборіддя двома пальцями і майже невагомо торкнувся тканиною пораненої губи. ​Його гаряче дихання торкнулося її щоки. ​І Марта знову відчула знайомий аромат ладану, чорного перцю та фіалок.​Запах, який остаточно прогнав із її серця залишки жаху.

​Він обережно відвів хустинку від її губ, переконавшись, що кров зупинилася. Потім його гаряча долоня плавно ковзнула вниз, м'яко перехоплюючи її руку. Яніслав помітив на її зап'ясті невеличке свіже садно — слід від грубих пальців Ігоря. Він невагомо, ледь відчутно торкнувся забитого місця, і Марта мимоволі здригнулася від різкого болю.

— Болить? — тихо запитав він.

— Ні, — так само тихо збрехала вона, намагаючись відвести погляд.

— Обманюєш... — прошепотів Ян, і в його очах мигнув докір, змішаний з глибоким жалем.

​Він обережно провів великим пальцем по шкірі навколо садна, і біль дивовижним чином почав ущухати.

​Марта зітхнула, відчуваючи, як реальність і плани на майбутнє знову повертаються до неї.

— Я хотіла зранку піти... — зізналася вона, дивлячись на розгромлену кімнату. — До Орисі.

— До Орисі? — Ян перевів на неї уважний, задумливий погляд, ніби зважував це ім'я в думках.

​Він на мить замовк, вдивляючись у її обличчя, а потім запитав так тихо, що його голос ледь перекривав свист вітру в розбитих вікнах:

— Ти боїшся?

— Що? — Марта здивовано підняла на нього очі.

— Мене, — просто сказав він.

— Ні... — відповіла вона абсолютно щиро, без секунди вагань.

​Вона не боялася його сили. ​Не боялася бурі. ​Не боялася срібних очей, які кілька хвилин тому палали прадавньою люттю. ​Поруч із ним вона вперше за багато років почувалася в абсолютній, недоторканній безпеці.

​Яніслав опустив погляд на її руку, яку досі обережно тримав у своїй.

— Я хотіла забрати дзеркало... — тихо продовжила Марта, озвучуючи свій найбільший страх. — Але я не знаю як. Воно занадто велике. Я не можу перевезти його до Орисі...

— Ходімо, — коротко відповів він, не давши їй договорити.

— Куди?

​На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Побачиш.

​У цій простій відповіді було стільки спокійної впевненості, що тривога Марти почала відступати сама собою.

​Він підняв руку і ніжно заправив розпатлане пасмо їй за вухо. Його пальці на мить затрималися на її щоці.

— Вибач... Я більше не можу залишити тебе в цьому будинку. І не дозволю. Жодної хвилини.

​З цими словами Яніслав одним плавним рухом скинув із себе важке темне пальто й акуратно накинув його їй на плечі. ​Тільки зараз, загорнувшись у його густе тепло, Марта опустила погляд і помітила, наскільки сильно була розірвана її блузка. Тканина оголювала плече і ключицю. ​І лише тепер вона усвідомила одну річ. ​За весь цей час Ян жодного разу не подивився на її оголену шкіру. ​Жодного разу.​Його погляд увесь час був прикутий до її обличчя, до очей, до крові на губі.

​(Ти належиш тільки собі, і я берегтиму твою честь так само, як і твоє життя.)

​І ця бездоганна, майже старомодна повага зворушила її набагато сильніше, ніж будь-які слова.

— Дякую, — прошепотіла Марта, міцніше кутаючись у пальто, яке наскрізь пахло ладаном, чорним перцем і лісовими фіалками.

​Ян мовчки схилив голову, пропонуючи їй лікоть.

​І вони разом рушили нагору, залишаючи непритомного Ігоря на підлозі серед уламків скла і розбитого кришталю. ​Вона не озирнулася. ​Вони увійшли до її спальні.

​Тут панувала тиша, така далека від хаосу, що залишився на першому поверсі.

​Марта озирнулася довкола й раптом чітко зрозуміла: вона не хоче брати з цього дому абсолютно нічого.

​Жодна річ, куплена на гроші Романовських, більше не мала для неї значення. ​Ця кімната була її в'язницею, і вона не збиралася тягнути її уламки у своє нове життя. ​Вона швидко дістала невелику наплічну сумку.

​Рухи її були точними й швидкими. ​Марта кинула туди кілька найпростіших повсякденних речей — лише те, що могло знадобитися на перший час. Потім підійшла до ліжка, запустила руку глибоко за різьблене дерев'яне перило в узголів'ї й витягла шкіряний щоденник Мартіни.