Розділ 37

Щойно Марта переступила поріг будинку, на неї дихнуло густим, задушливим запахом перегару та цигарок. Липке відчуття лиховісного передчуття миттєво скувало все тіло. Альбіни Петрівни ніде не було — мабуть, поїхала у справах або просто вирішила не потрапляти під гарячу руку сина.

​Ігор був у вітальні. Він міряв кімнату хиткими, але різкими кроками. Його очі були налиті кров'ю, а сорочка недбало розстебнута. Побачивши Марту, він завмер, і його обличчя скривилося від скаженої, майже тваринної люті.

​У Марті все заніміло. Вона навіть не встигла зняти куртку чи сказати хоч слово.

— Ти... — просичав він, роблячи крок до неї. — Я все зрозумів.

​Він схопив її за руку так сильно, що кістки, здавалося, от-от тріснуть. Марта скрикнула від болю, а дикий, первозданний жах накрив її з головою.

— Ти розмовляла біля машини з цим... із Фіалковським кілька днів тому! Я бачив, як ви там стояли! Ви змовилися! Він твій коханець?! Тому він поліз у ці справи?!

— Ні, Ігоре, що ти несеш?.. — Марта сама не знала, чому раптом почала виправдовуватися. Це була стара, вкорінена звичка жертви, яка намагається заспокоїти хижака, коли від страху перехоплює подих. — Пусти мене!

​Але Ігор уже не чув. Алкоголь, страх і лють остаточно затьмарили йому розум.

— Ти моя дружина! Моя! — заричав він, бризкаючи слиною.

​Він різко смикнув її на себе, а потім із силою штовхнув. Марта полетіла спиною на важкий дубовий обідній стіл, збиваючи ліктями тарілки, які з брязкотом рознеслися по підлозі. З легень вибило все повітря. Ігор навалився зверху, притискаючи її важким тілом до стільниці, і в цей момент Марта відчула цілковиту, тваринну беззахисність.

— Ти збожеволів?! Пусти! — закричала вона, відчайдушно пручаючись.

​Марта вдарила його кулаком у груди, намагаючись вирватися, але сили були надто нерівними. Зав'язалася коротка, жорстока боротьба. Ігор, осліплений люттю, рвонув комір її блузки — тонка тканина з тріском розійшлася, оголюючи плече. Його важкий кулак навідліг ковзнув по її обличчю. Спалах пекучого болю — і Марта миттєво відчула на губах теплий, солоний присмак крові.

​Вона закричала від відчаю і приниження, збираючи всі сили для нового удару, але зробити цього не встигла.

​Те, що сталося наступної миті, не піддавалося жодному логічному поясненню.

​(Ти наважився підняти на неї руку... Ти зробив їй боляче. Я попереджав.)

Пролунав звук. ​Це був не грім і не вибух. ​Це був оглушливий, моторошний гуркіт, наче саме повітря розірвалося навпіл, а простір тріснув під тиском прадавнього гніву.

​Потужна невидима хвиля струснула маєток так, що підлога пішла ходором. ​Кришталь у старовинному серванті миттєво розлетівся на дрібний пил. Вікна з неймовірним дзвоном вибухнули назовні, випльовуючи уламки скла на мороз. Важкі вхідні двері, зірвані з петель, вилетіли в коридор, а дверцята шаф із тріском відірвалися від кріплень.

​Ігоря змело зі столу, наче легку ляльку. Невидима, нищівна сила підхопила його і жбурнула через усю вітальню. Він із глухим, моторошним звуком врізався в кам'яну кладку каміна, після чого безвольно сповз на підлогу й завмер.

​У будинку раптом запанувала дзвінка, неприродна, заповнена озоном і смертельним холодом тиша.

​Марта лежала на столі, судомно хапаючи ротом повітря, а її серце калатало десь у горлі. Вона тремтіла всім тілом — від болю, шоку і лихоманки. Блузка була розірвана на плечі, волосся розтріпалося, а по підборіддю стікала тонка, гаряча цівка крові з розбитої губи.

​Вона повільно, через силу повернула голову до коридору. ​Там, де ще хвилину тому були міцні двері, тепер зяяла чорна, понівечена діра.

​Надворі природа ніби збожеволіла. Хоча ще зовсім недавно світило зимове сонце, тепер вила скажена, темна заметіль. Сніг закручувався у білі вирви, а вітер ревів так, ніби саме небо обрушилося на землю в гніві.

​А на порозі розтрощеного будинку, посеред цього крижаного пекла, стояв він.

​Високий, у темному пальті, поли якого шалено тріпотіли на вітрі. В його постаті більше не було нічого людського — лише втілена, смертоносна стихія.

​(Ти постраждала через мене... Але більше жодна істота у світі не завдасть тобі болю.)

​Яніслав Фіалковський.

​І зараз це був не той лагідний чоловік, який кілька годин тому перебирав її волосся біля каміна.

​Його срібні очі палали такою прадавньою, нелюдською, нищівною люттю, що саме повітря навколо нього потріскувало від сили.

​(Якби ти тільки знала, чого мені вартує не випалити цей дім на попіл разом із цим виродком... Моя магія розриває мене зсередини від бачення твоєї крові.)

​Яніслав зробив різкий рух, щоб кинутися до неї, але раптом завмер на самісінькому порозі розтрощених дверей. Простір між ними ледь помітно замерехтів. Невидима, щільна стіна зіткнулася з його аурою, відкидаючи магію назад.

— Марто... — його голос пролунав крізь дике завивання хуртовини. У ньому змішалися нестерпна тривога і глуха, безсила лють.

​