Розділ 36

​Обійстя молодої вдови знаходилося на самісінькому краю села, ближче до лісу. З димаря невеликої, але охайної хатини весело вився густий білий дим, обіцяючи тепло.

​Марта прив'язала Ворона біля воріт, накинула на нього попону й постукала у двері.

​Її зустріли з щирою радістю. Даринка крутилася біля матері, і Марта з величезним полегшенням видихнула — дівчинка почувалася просто чудово. Минуло лише кілька днів після того, як хвороба ледь не забрала її, але зараз від гарячки не лишилося й сліду. Даринка виглядала рум'яною, здоровою й весело сміялася, тягнучись рученятами до Марти, щоб обійняти її.

​Орися, витираючи руки об фартух, метушилася біля печі, запрошуючи гостю до столу й одразу наливаючи гарячого трав'яного чаю. У хаті пахло свіжоспеченим хлібом і сушеними яблуками. Цей запах був таким простим, домашнім і справжнім, що контраст із холодним, отруйним маєтком Романовських боляче вдарив Марту під дих.

​Вона сіла за стіл, обхопивши змерзлими пальцями гаряче глиняне горнятко. Потрібно було діяти рішуче, поки Ігор не повернувся з міста.

— Орисю... — почала Марта тихо, але твердо, піднявши погляд на жінку. — Я хотіла тебе запитати. Тобі потрібна помічниця на фермі?

​Орися, яка саме ставила на стіл миску з пиріжками, завмерла. Вона здивовано кліпнула, дивлячись на Марту.

— Помічниця? — перепитала вона, опускаючись на лаву навпроти. — Марточко... мені-то завжди потрібні зайві руки, ти ж знаєш. Після смерті Петра я сама ледь тягну господарство. Але ж... ти дружина Ігоря Романовського. Він тебе зі світу зживе, якщо дізнається, що ти в хліві працюєш чи гній за коровами прибираєш.

— Я більше не повернуся в той дім, Орисю, — перебила її Марта.

​Її голос не здригнувся. У ньому не було ані сліз, ані страху — лише непохитна впевненість жінки, яка щойно скинула із себе кайдани.

— Я йду від нього. І мені потрібні дах над головою й робота. Я не боюся брудної праці, ти це знаєш. Я можу доїти корів, прибирати, поратися біля коней і птиці.

​Вона зробила паузу, дивлячись у добрі, трохи налякані очі Орисі.

— Дозволь мені залишитися. Хоча б на перший час, поки я не стану на ноги.

​Орися кілька секунд мовчала, переводячи погляд із рішучого обличчя Марти на Даринку, яка бавилася біля печі. Жінка добре знала, що таке Романовські й якою жорстокою була ця родина. Але вона також пам'ятала, якою доброю завжди була до них Марта.

— Роботи в мене непочатий край, — нарешті зітхнула Орися, тепло накривши долоню Марти своєю. — А кімнатка вільна є...

​Вона ледь усміхнулася.

— Залишайся, Марто. Я тебе не прожену.

​І раптом Марта відчула, як напруга, що місяцями стискала її груди, вперше за довгий час трохи відступила.

— Я завтра прийду, — Марта з безмежною вдячністю стиснула теплу долоню Орисі. — Речей у мене майже немає... Тож заберу лише дещо найважливіше й прийду.

— Чекатиму, Марточко. І не бійся нічого, прорвемося, — Орися тепло усміхнулася на прощання й пригорнула її до себе.

​Жінки попрощалися. Марта вийшла з нагрітої, затишної хати, і двері за нею тихо зачинилися.

​Морозне повітря одразу ж обпекло щоки, сніг сліпуче заблищав під холодним зимовим сонцем. Але Марта майже не помічала цієї краси. У її голові, витісняючи всі інші думки, пульсувало одне панічне, нерозв'язне питання: дзеркало.

Щоденник Мартіни, лист, старі документи й кілька светрів вона легко сховає на дні дорожньої сумки. Але як бути з масивним старовинним дзеркалом у важкій дубовій рамі з вирізьбленим сонцем? Вона не могла його залишити. ​Це було просто немислимо.

​(Не залишай...)

​Залишити його в кімнаті Романовських означало власноруч обірвати єдину ниточку, що пов'язувала її з Яном. Залишити його знову наодинці з цією жахливою, німою темрявою, без жодної можливості навіть пояснити, чому вона зникла й куди пішла.

​Ні.​Вона краще залишиться без нічого, але дзеркало має поїхати з нею. ​Але як це зробити? ​Винести його серед білого дня непомітно неможливо. Альбіна Петрівна контролювала кожен крок у будинку. Вночі? Але ж воно важке й велике. Якщо вона оступиться на сходах — прокинеться весь дім. А зважаючи на те, в якому сказі зараз перебував Ігор після дзвінка від слідчого, будь-який її підозрілий рух міг обернутися катастрофою. ​До того ж, як пояснити Орисі появу цього дивного антикварного предмета в її скромній хатині?

​Сніг гучно й протяжно рипів під її черевиками. ​Марта не мала відповідей. ​Лише тривогу, що дедалі сильніше стискала горло.

Вона підійшла до прив'язаного біля воріт Ворона. Великий чорний кінь тихо пирхнув, повертаючи до неї голову, і випустив із ніздрів дві хмари густої білої пари. Він завжди відчував її настрій. ​Марта зняла з нього попону і, не втримавшись, пригорнулася обличчям до його теплої, могутньої шиї, сховавши руки в густій чорній гриві.

— Що ж мені робити, Вороне? — ледь чутно прошепотіла вона, відчайдушно заплющуючи очі.

​Тваринне тепло коня трохи зігрівало, але крижаний зашморг тривоги в її грудях стискався дедалі сильніше. Паніка підступала до самого горла. Як залишити дзеркало? Як вирвати його з цього отруйного дому, не розбивши й не викривши себе?

​(Ти шукаєш вихід там, де його давно немає, моє серце... Але я вже поруч. Я не дозволю їм зламати тебе.)

— Як мені його забрати?.. Як сказати йому?

​Марта поверталася до маєтку з єдиною чіткою думкою: вона не стане сперечатися. Вона перетерпить цей день, а вночі або знайде спосіб винести дзеркало непомітно, або попросить поради в самого Яна, викликавши його по той бік скла. Везти таку річ до Орисі без жодного плану було божевіллям.