Розділ 35

Ранок увірвався в спальню не лагідним світлом, а грубим, оглушливим гуркотом.

Марта різко сіла на ліжку, хапаючи ротом повітря. Серце шалено забилося в грудях від несподіванки. Вона кинула погляд на годинник і з жахом зрозуміла, що сонце вже давно зійшло. Вперше за весь час життя в цьому будинку вона проспала.

— Вставай давай! — пролунав з-за дверей злий, роздратований голос Ігоря. Він знову з силою вдарив кулаком у двері, аж петлі жалібно скрипнули. — Справ купа, а вона розляглася тут, як бариня!

Марта потерла обличчя руками, збираючи думки докупи. Залишатися тут ставало не просто нестерпно — це ставало небезпечно.

«Треба поговорити з Орисею, — швидко промайнуло в голові. — У неї невелика ферма на краю селища. Її чоловік помер минулого року, їй точно зараз важко самій тягнути господарство... Можливо, їй потрібна допомога. Я могла б там жити хоча б якийсь час, поки не стану на ноги. І ще треба побачитися з Даринкою...»

У двері знову загупали. Цього разу ще жорстокіше, з тією знайомою, сліпою люттю, яка не віщувала нічого доброго.

— Я кому сказав?! — гримнув Ігор.

— Йду! — різко відгукнулася Марта, скидаючи з себе ковдру.

Вона швидко спустила ноги на підлогу й раптом завмерла.Тільки зараз, остаточно прокинувшись, вона усвідомила одну дивну річ. У кімнаті було напрочуд тепло.

Хоча камін давно згас, а за вікном тріщав лютий мороз, повітря в спальні залишалося м'яким і зігрітим, ніби невидима турбота все ще оберігала її сон від холоду цього дому. Вона перевела погляд на старе дзеркало з дерев'яним сонцем. Поверхня скла була звичайною, тьмяною й нерухомою. Але Марта знала, що він десь там.

(Нехай цей мерзотник кричить за дверима скільки завгодно... Я берегтиму твоє тепло, поки ти не зробиш вирішальний крок до мене.)

— Дякую... — ледь чутно прошепотіла вона в порожнечу кімнати.

І на її губах майнула легка, вдячна усмішка.

Не гаючи більше ні секунди, Марта рвучко підвелася, підійшла до шафи й почала швидко одягатися, готуючись зустріти новий день.

На дворі стояв тріскучий зимовий мороз. Повітря було настільки крижаним, що перехоплювало подих, а сніг гучно рипів під ногами, але Марту це не зупинило. Щойно Альбіна Петрівна зникла в глибині будинку зі своїми списками, Марта тихо вислизнула на подвір'я.

​Вона швидко і вправно запрягла Ворона в легкі сани. Великий чорний кінь завжди заспокоював її своїм теплим диханням і спокійною вдачею. Смикнувши за віжки, Марта рушила з двору Романовських у бік села, до будинку Орисі.