Розділ 34

Мартіна

Я дивилася на своє відображення й думала не про прийоми, не про гостей. Тільки про те, як би він подивився на мене в цій сукні. Кольору його власного роду. Що б він сказав.

(Ти була б вбрана в барви мого роду, моє дівчатко... І кожен подих цієї тканини на твоїй шкірі шепотів би світу, кому належить твоє серце.)

​Але дорога додому охолодила все.

​Вдома, коли карета в'їхала на подвір'я, на ґанку вже чекала Анна — вона приїхала погостювати на кілька днів і, судячи з обличчя, привезла з собою не лише валізи.

— Мартіно, — сказала вона, беручи мене під руку й ведучи в дім, стишивши голос, щоб не почула матінка. — Тато знову говорив з Романовськими. Тепер не про Романа.

​Я зупинилася на сходах.

— Про Юрія, — Анна дивилася на мене з тим особливим виразом, у якому змішалися жаль і безсилля, — так, як дивляться сестри, котрі самі колись стояли на цьому самому місці. — Він спокійніший за брата, кажуть. Кращого виховання. Матінка вже про нього говорить за вечерею.

​Я мовчала. У грудях знову ворухнулося те саме холодне, тягуче відчуття, яке я вже добре знала.

(Кляті Романовські... Вони кружляли довкола тебе, як круки, а я навіть не підозрював, як сильно вони стискали зашморг. Ти не сказала.)

— Ти ж бачиш, як я живу зі своїм, — тихо додала Анна, і в її голосі не було докору, тільки втома. — Батьки кажуть, що краще знають, що для нас благо. Може, й так.

​Я не відповіла. Піднялася до себе, зачинила двері й сіла на підвіконня, притиснувши коліна до грудей, — так, як робила ще дитиною, коли світ ставав завеликим.

​За кілька днів у Яніслава день народження. Двадцять п'ять.

​І я вже точно знала, яким буде мій подарунок. Знала — і боялася цього знання більше, ніж Романа, більше, ніж Юрія, більше, ніж усіх Романовських разом узятих. Бо те, що колись було дитячою прив'язаністю до найкращого друга, тепер розросталося в грудях у щось таке велике й глибоке, що я вже не могла називати це просто дружбою.

(Твоя любов була найціннішим даром у моєму житті, Мартіно... Вона стала моїм порятунком і моїм довічним прокляттям.)

Заграли менует. За всіма суворими правилами етикету він не міг просто підійти до мене. Яніслав наблизився до моїх батьків. З ідеальною, холодною й бездоганно аристократичною ввічливістю він схилив голову перед батьком і попросив дозволу запросити мене на танець.

​Батько не міг відмовити самому княжичу Фіалковському. Я вклала свою руку в його долоню, і він вивів мене в центр зали.

​Менует — це танець дистанції. Танець стриманості. Ми майже не торкалися одне одного — лише легкий, короткий дотик кінчиків пальців крізь тонку тканину рукавичок. Жодного зайвого руху. Жодного порушення правил етикету чи пристойності. Ми сходилися й розходилися, плавно обходили одне одного, робили глибокі реверанси й кроки.

​Але те, що відбувалося між нами в цьому танці, було набагато інтимнішим і небезпечнішим за будь-які обійми. Це було гіпнотично.

​(Якби вони тільки знали, яку титанічну силу волі я витрачаю зараз, щоб просто тримати дистанцію й не притиснути тебе до своїх грудей на очах у всієї цієї зграї.)

​Його погляд... Він не зводив з мене очей. Цей пронизливий, важкий, срібний вогонь невідступно слідував за мною. Хоча нас розділяла відстань, я фізично відчувала його на своїй шкірі. Він ніби торкався мене — вивчав лінію моєї шиї, спускався до ключиць, ловив кожен мій видих. Цей погляд обіцяв так багато, що в мене підгиналися коліна.

​Я ледве дихала. Мені здавалося, що повітря навколо нас стало густим і гарячим. Щоразу, коли наші погляди зустрічалися, а пальці на мить стикалися у фігурі танцю, по моїх венах пробігав справжній струм.

​Десь на межі зору я помітила гурт міських панянок біля колони — у важких коштовностях, у сукнях кольору, який тут, у нас, ще й не носили. Вони стояли надто рівно, надто вишукано й удавали, ніби обмахуються віялами через духоту в залі. Але я знала ці погляди. Знала їх занадто добре.

​Вони дивилися не на танець. Вони дивилися на мене — і щось шепотіли одна одній із-за тих самих віял, ледь ворушачи губами, так, щоб ніхто не прочитав по них слів. Одна нахилилася до сусідки, інша скоса зиркнула на мою фіалкову сукню, а тоді, зустрівшись зі мною очима на коротку мить, швидко відвернулася й засміялася — надто голосно, надто вчасно, щоб бути щирим сміхом.

​(Не смійте дивитися на неї своїми отруйними очима... Усі ваші діаманти й шовки не варті й краплі її справжнього сяйва.)

​Я знала цей вид посмішок. Мене так само розглядали й зважували, як породисту кобилу на ярмарку, — тільки тут це робили за віялами, шовковими рукавичками й бездоганними манерами. Один княжич, одна фіалкова сукня без жодної коштовності — і раптом стільки уваги, скільки я не отримувала за все своє життя.

​Я опустила вії, намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя, але мої думки... мої думки кричали про те, як сильно я хочу зламати цю дистанцію.

​Увесь зал дивився на нас. Я відчувала це. Сотні очей стежили за кожним нашим кроком. Я бачила краєм ока, як зблідла матінка, як потемніло від люті обличчя Романа Романовського біля колон. Усі бачили цю наелектризовану напругу.

​(Нехай дивляться. Нехай лютують. Вони всі безсилі, бо зараз увесь мій світ зведено лише до тебе.)

​Але він не зважав ні на кого. Для Яніслава в цій залі існувала лише я. І в цій бездоганній, правильній геометрії танцю, де ми не порушили жодного правила, ми щойно зізналися одне одному абсолютно в усьому.

Марта

Марта перестала читати й із шумом втягнула повітря крізь зціплені зуби.

​Вона опустила погляд на свою праву руку. ​Саме там, на тих самих пальцях, щойно був його поцілунок.

​Точно так само він схилився перед нею в задзеркаллі кілька хвилин тому й торкнувся губами її шкіри.​І раптом Марту пронизало дивне, моторошно-солодке усвідомлення.