Розділ 32

Марта дивилася в його неймовірно вродливе обличчя, у ці срібні очі, до країв наповнені багатовіковим болем і тугою. Їй до крику хотілося, щоб він не проходив крізь усі ці триста років непроглядної темряви й абсолютної самотності.

— Чому ти раніше не прийшов? — зірвалося з її тремтячих губ.

​Яніслав гірко, ледь помітно усміхнувся.

— У тебе було своє життя, Марто. Ти була заміжня. Я не знав, чи маю право втручатися в нього й руйнувати твій світ. Навіть зараз не знаю, чи можу...

​Він замовк, не закінчивши фразу.

(Якби ти знала, чого мені вартувало щодня стояти осторонь, бачити, як тебе ламають, і чекати, коли ти сама даси мені знак...)

​Марта кліпнула, і гарячі сльози одна за одною покотилися по її щоках.

— Марто... — прошепотів він її ім'я так відчайдушно, ніби це була єдина молитва, яку він пам'ятав.

(Не плач, моє серце... Кожна твоя сльоза пече мені гірше за те пекло, де я чекав на тебе.)

​Їй раптом захотілося просто торкнутися його. Обійняти. Усі ті рази, коли він з'являвся в будинку чи в підземеллі, це була лише його тінь, магічна проєкція його волі. Але зараз, по той бік скла, у цьому теплому світлі каміна був справжній він. З плоті й крові.

​Вона простягнула руку й торкнулася дзеркала.

​Але замість звичного, глухого холоду старої амальгами її пальці раптом зустріли живе, гаряче тепло його долоні. Скло більше не було перепоною.

​Яніслав здригнувся. Здавалося, він сам не очікував, що цей бар'єр піддасться.

​Поверхня дзеркала пішла густими, м'якими брижами, перетворюючись на сріблясту воду, що світилася зсередини. Марта не думала. Не зважувала ризиків, не боялася збожеволіти. Вона просто зробила крок уперед і пірнула крізь цю чаклунську межу.

​І тієї ж миті опинилася в його обіймах.

​Його руки блискавично, інстинктивно зімкнулися навколо неї, притискаючи до себе так міцно й відчайдушно, ніби вона могла знову зникнути. Марту одразу огорнув його аромат — глибокий, темний запах тягучої смоли, терпкого чорного перцю, церковного ладану й ледь вловимої, ніжної фіалки. Цей запах був таким неймовірно рідним і безпечним, що вона остаточно втратила відчуття реальності.

​Вона сховала обличчя на його грудях, вдихаючи його запах і слухаючи, як шалено, по-живому б'ється його серце під тонкою тканиною сорочки.

— Яне... — видихнула вона, вплітаючи пальці в його темне волосся.

(Невже це не сон... Невже мої руки знову тримають тебе, мою живу, єдину правду.)

​Спочатку їхній поцілунок був невагомим, майже боязким, але щойно Марта відповіла, ледь помітно видихнувши йому в губи, усе змінилося.

​Яніслав пригорнув її ближче. Його рука плавно ковзнула вздовж її спини до талії, обережно, але впевнено притискаючи до свого тіла. Поцілунок став глибшим, пристраснішим і чуттєвішим, пронизаним тією нестерпною столітньою тугою, яка нарешті знайшла свій вихід. Марта подалася вперед, її пальці міцніше вплуталися в його густе, злегка хвилясте волосся. Дихання збилося, змішалося воєдино, а по венах розлився такий солодкий, пульсуючий жар, що їй здалося, ніби весь світ по той бік дзеркала просто перестав існувати.

(Я б віддав ще триста років темряви за одну цю секунду твоєї ніжності.)

​Але раптом він м'яко, розірвав поцілунок.

​Відсторонившись лише на кілька міліметрів, Яніслав притулився лобом до її чола. Він важко дихав, але в його срібних очах і на губах грала неймовірно ніжна, тепла усмішка.

— Марто... — прошепотів він так лагідно, що в неї затремтіло серце. Він невагомо торкнувся губами її скроні. — Побудеш зі мною трішки?

(Благаю, не йди зараз... Дозволь мені просто вдихати твоє тепло ще хоча б мить.)

​Вона не змогла нічого відповісти, та це й не було потрібно — лише мовчки кивнула.

Вони опустилися на м'який ворсистий килим просто перед запаленим каміном. Марта всілася так зручно, спершись плечима й спиною на його широкі груди, а Яніслав міцно, але дбайливо обгорнув її своїми руками, надійно сховавши у своїх обіймах.

​Між ними запанувала тиша, порушувана лише потріскуванням сухих дров у вогні.

​Яніслав повільно, ритмічно гладив її, ніжно й заспокійливо перебираючи довгими пальцями пасма її темного волосся. Марта заплющила очі. Вона відчувала спиною його тепло, а крізь тонку тканину його сорочки чула спокійне, глибоке биття його серця. Воно билося рівно, гаряче й так нескінченно надійно, що всі її тривоги, страхи й сумніви відступали.

(Я б віддав усе на світі, аби зупинити цей час і закарбувати кожну секунду, поки ти поруч.)

​Яніслав раптом кинув короткий погляд на високе вікно, за яким клубочилася густа, непроглядна темрява.

— Тобі потрібно повертатися, — тихо промовив він, і в його оксамитовому голосі прослизнув ледь вловимий смуток.

(Як же боляче відпускати тебе назад. Але я повинен берегти тебе.)

​Вона неохоче підвелася з м'якого килима, відчуваючи, як прохолода одразу торкнулася шкіри там, де хвилину тому її зігрівало його тепло.

​Яніслав піднявся слідом за нею. А потім... він схилився в неймовірно красивому, бездоганно аристократичному жесті. Він дбайливо взяв її праву руку й м'яко, з трепетом торкнувся губами її пальців — саме там, де тьмяно виблискував платиновий перстень із фіалковим каменем.

(Пам'ятай, хто ти... Тепер ніхто й ніколи не змусить тебе почуватися самотньою.)

​Він обережно провів її до дзеркала, ледь торкаючись теплою долонею її спини.

​Марта зробила крок уперед і знову пройшла крізь теплу сріблясту поверхню амальгами, опинившись у своїй прохолодній спальні в домі Романовських.

​Вона одразу ж обернулася.

​Ще кілька безцінних секунд поверхня дзеркала залишалася прозорою. Вона бачила його кімнату, золотисте світло каміна й самого Яніслава, який стояв по той бік і невідривно дивився на неї своїми глибокими, срібними очима.