Розділ 31

Марта повільно провела пальцями по останніх рядках щоденника...

​Вона сиділа на своєму ліжку в домі Романовських у двадцять першому столітті, але її серце билося в ритмі шаленої скачки триста років тому.

​Вона майже відчувала запах хвої, кінського поту й той незрівнянний спокій, який огорнув Мартіну, коли та опинилася в обіймах Яніслава.

​Марта перегорнула сторінку. Наступний запис був зроблений зовсім іншим почерком — літери дрібнішали, місцями нахилялися, ніби рука Мартіни тремтіла, коли вона виводила ці рядки. На цупкому папері навіть зараз, через століття, виднілися ледь помітні розмиті сліди від сліз.

​«Я так і не сказала йому про плани батька. Про Романовських. Про те сватання.

​Не змогла. Я просто не хотіла. У той вечір, коли він зняв мене з коня, коли його руки тримали мене так міцно й надійно, я хотіла забути про все на світі. Я хотіла вірити, що можу належати тільки собі... і, можливо, трішки йому.

​Але реальність має жорстоку звичку повертати з небес на землю. Вчора ми з матінкою їздили до міста. Поки вона обирала мереживо в крамниці, я чекала за примірочною ширмою. Підслуховувати негарно, це негідно шляхетної панянки... але як я могла закрити вуха?

​По той бік ширми шепотілися дві місцеві графині. Вони говорили про нього. Про те, що молодий княжич Яніслав Фіалковський повернувся в маєток.

​Вони так їдко сміялися, радячи одна одній і всім тутешнім панянкам навіть не дивитися в його бік і не плекати дурних надій. Бо, як виявилося, він повернувся з Європи не просто так. Сам король Август зараз веде переговори. Він сватає Яніславу... французьку принцесу.

​Я стояла там, сховавшись за шматком важкого оксамиту, і не могла зробити навіть вдиху. Мені здавалося, що хтось ударив мене ножем просто під ребра.

​Я не знаю, чому від цієї новини мені стало так нестерпно, так фізично боляче. Ми ж просто друзі дитинства. Ми разом бігали до озера, він учив мене розпізнавати сліди вовків, сміявся з моїх розпатланих кіс. Але зараз...

​Принцеса. Королівський двір, Версаль, найвища знать Європи. Де вона, а де я? Хіба може могутній княжич, у жилах якого тече кров королів, навіть подивитися на дівчину, яка просто любить тікати в ліс і ховатися від нудних гостей? Він — сонце. А я просто згорю, якщо підійду надто близько...»

​Марта повільно провела пальцями по розмитій плямі на старому папері. ​Біль Мартіни пронизав її наскрізь, ніби був її власним. Триста років тому молода, вродлива донька знатного роду вважала себе недостатньо гідною його.

​І це здалося Марті майже несправедливим. ​Мартіна була Краєвською. Донькою старовинного шляхетного роду. ​І все одно бачила між собою й Яніславом прірву. ​Марта мимоволі згадала, як він дивився на неї сьогодні біля машини.

​Вона швидко відвела погляд від цієї думки й міцніше стиснула щоденник. ​Вона читала історію, кінець якої вже знала. ​Вона знала, що французької принцеси не буде. ​Але також знала, що за своє кохання Мартіна заплатить надто високу ціну.

​Марта повільно закрила щоденник. Шкіряна палітурка тихо скрипнула, але біль, що залишився після останніх рядків, нікуди не зник. Вона сиділа на ліжку, обхопивши себе руками, і намагалася вгамувати хаос у голові.

​Усе це здавалося неможливим. Нереальним. Вона пам’ятала його слова з листа: «Ти знаєш, як ним користуватися… Воно не знає відстаней».

Лист був написаний Мартіні триста років тому. Але залишений він був для неї — для Марти.

Невже чоловік, який щойно стояв на подвір'ї, і княжич Яніслав Фіалковський — дійсно одна й та сама людина?

Як тіло може жити століттями? Чи не втрачає вона просто розум після всього пережитого?

​Не усвідомлюючи, що робить, Марта підвелася з ліжка й підійшла до дзеркала.

​Її пальці самі знайшли таємну нішу за дерев'яною рамою із Сонцем. Вона дістала старий конверт. Золота, ідеально гладка обручка так і залишилася лежати на дні — Марта навіть не торкнулася її, відчуваючи якийсь інстинктивний трепет перед її значенням. Натомість вона обережно дістала масивний платиновий перстень із глибоким, мов темна ніч, фіалковим каменем.

​Вона дивилася на нього кілька секунд. А потім, підкорившись тому самому сліпому інстинкту, що вирував у її крові, повільно одягла його на безіменний палець правої руки.

​Перстень сів ідеально.

​Тієї ж миті Марта тихо охнула. Камінь, який хвилину тому був льодяним, раптом почав стрімко теплішати. Його м'який, живий жар проник крізь шкіру, розливаючись по венах, заспокоюючи той панічний трепет, що бився в її грудях.

(Я відчув твій поклик, моє серце... Камінь упізнав свою господиню.)

​Марта підняла погляд на своє відображення в старому, потемнілому склі.

— Я божеволію... — зірвався з її губ безпорадний, ледь чутний шепіт.

— Ти ж знаєш, що ні.

​Голос пролунав не в її голові. Він пролунав просто перед нею. Спокійний, оксамитовий, глибокий.

​Марта відсахнулася, але не змогла відвести погляду. Поверхня дзеркала раптом пішла ледь помітними, м'якими брижами, немов вода в озері, якої торкнувся вітер. Її спальня — з білими стінами та зачиненими на засув дверима — зникла.

​Замість свого відображення Марта бачила іншу кімнату. Вона тонула в густих, теплих тінях. Десь збоку палав вогонь у великому кам'яному каміні, а простір був освітлений десятками високих воскових свічок.

І там, по той бік скла, за крок від неї, стояв він.

(Трьохсотлітня розлука варта була цієї єдиної миті — знову бачити твій погляд.)

Яніслав.

Усі ці спогади, цей щоденник, цей чоловік по той бік магічного скла, який століттями чекав у темряві... Кого він зараз бачив перед собою? Ту дівчину з малюнка, намальованого вугіллям? Примару, яку він не зміг врятувати триста років тому?

​Вона повільно прибрала руку від скла. Їй потрібно було відчути власну реальність. Свої власні межі.