Розділ 30

Мартіна

Пройшло кілька днів після мого дня народження.

Я сиділа на березі, витираючи сльози, а озеро лежало таке ж байдуже й спокійне, як і завжди — синьо-чорне, без жодної хвильки, наче йому було байдуже, скільки разів я вже плакала на цьому самому камені.

Минуло кілька днів від мого дня народження, але ця родина Романовських ніби оселилася в нашому домі. Особливо Роман, старший із братів. У нього блакитні очі, але вони якісь мертві. Холодні й моторошні. Коли він дивиться на мене, я відчуваю себе здобиччю.

Сьогодні вдень я взяла полотно й вугілля, хотіла посидіти біля свого улюбленого чорного озера, зробити кілька начерків. Але не вдалося. Знову ця набридлива компанія, знову його солодкі, липкі розмови. Я втекла під приводом головного болю.

А насправді... я просто нестерпно сумувала за своїм єдиним справжнім другом. Батьки завжди казали, що це неправильно — юній панянці дружити з чоловіком. Але я нічого не могла із собою зробити. Ми не бачилися майже два роки. Він поїхав на навчання до Франції. Я не писала йому листів, і він мені теж... Чомусь це раптом стало виглядати дивно й неправильно. Ми більше не діти, які бігали цими лісами. Він старший. Він — дорослий чоловік. Але він завжди був іншим. Поруч із ним мені здавалося, що я в цілковитій безпеці...

Увечері, щоб хоч якось провітрити голову, я за звичкою осідлала свого коня й вирушила на прогулянку лісом. Я виросла тут і ніколи не боялася цих хащів і темряви. Ліс завжди був моїм домом.

Сутінки лягали на стежку смугами — то тепле золото крізь листя, то холодна синя тінь. Кінь ішов знайомою дорогою сам, майже без повода, а я дозволила собі просто дихати, вперше за весь день.

І тоді десь попереду хруснула гілка. Не так, як хрустить під лапою звіра, — інакше.

Увечері, щоб хоч якось провітрити голову, я за звичкою осідлала свого коня й вирушила на прогулянку лісом. Повітря пахло вологим листям і глицею, а перший нічний холод так приємно колов шкіру після задушливого дня. Я виросла тут і ніколи не боялася цих хащів і темряви. Ліс завжди був моїм домом.

Але раптом, десь зовсім недалеко, я почула голос:

— Панно Мартіно...

Це був Роман. Якимось чином він вистежив мене. І в ту мить мене охопила така дика, тваринна паніка, якої я ніколи не знала — вона вдарила десь унизу живота, аж пальці на поводах закоцюбли. Він нічого мені не зробив, не погрожував, але від самої думки, що я залишуся з ним наодинці в лісі, мені перехопило подих, у горлі стало сухо й тісно. Я різко вдарила коня п'ятами в боки.

Я тікала.

Здається, я чула, як його кінь мчить слідом, — глухий тупіт відлунював десь у грудях замість серця. Я просто летіла крізь хащі, як божевільна. Гілки хльостали по обличчю, залишаючи тонкі пекучі смуги, сукня чіплялася за колючі кущі, тканина тріщала, а холодне повітря обпікало легені. Тільки б далі від нього. Тільки б уникнути його погляду.

Тупіт копит за спиною ставав усе ближчим. Руки тремтіли так, що я вже ледь трималася в сідлі від жаху, коліна ковзали по спітнілих боках коня.

А потім зовсім поруч пролунав інший голос. Різкий, владний і такий рідний, що серце пропустило удар, а потім загупало ще дужче, тільки вже зовсім з іншої причини:

— Спинись, божевільна, ти ж шию собі звернеш!

Я натягнула поводи з такою силою, що аж шкіра на долонях запекла. Кінь важко захропів, осідаючи на задні ноги, гарячий піт бив від нього хвилями, і нарешті сповільнився. Я важко дихала, серце калатало десь у скронях, і намагалася крізь темряву розгледіти вершника, який перегородив мені шлях.

— Від кого ти так тікала? — в цьому оксамитовому голосі почулася легка, знайома усмішка. — Невже від мене?

Я не стала чекати, поки він спішиться. Я сама зістрибнула з коня, ноги підкосилися, і я ледь не впала на землю від слабкості.

— Ти повернувся... — тільки й змогла прошепотіти я, і голос зрадницьки затремтів.

Він схилився назустріч, і я вловила знайомий запах — шкіра, дощ, щось тепле, чого не забувала два роки. Я дивилася в його сірі, неможливо холодні, але зараз такі теплі срібні очі, і весь мій страх розчинився без сліду, наче його й не було.

— Повернувся.

І тоді я просто кинулася до нього, обхопивши руками за шию, вдихаючи його на повні груди, забувши про всі правила, про батьківські заборони і про те, що ми більше не діти.

Він обійняв мене міцно, і на якусь мить увесь ліс, і Роман, і цей жахливий тиждень — усе зникло. Залишився тільки запах шкіряного сідла, дощу й чогось теплого, знайомого, що завжди пахло тільки ним.

— Ян, — прошепотіла я йому в плече, вперше за два роки вимовляючи це ім'я вголос, і сама здивувалася, як легко воно злетіло з моїх вуст, наче я й не забувала його ніколи.

Він трохи відсторонив мене, тримаючи за плечі, й уважно оглянув — розпатлане волосся, подряпану щоку, тремтячі руки.

— Хто це був? — його голос став іншим. Твердим.

Я не встигла відповісти — позаду, десь за деревами, знову захропів кінь. Ян миттю заступив мене собою, поклавши руку на пояс, де мала бути зброя, і в темряві пролунав той самий солодкий і тепер зовсім не приємний голос:

— Панно Мартіно, з вами все гаразд? Я так злякався за вас...

Роман під'їхав повільно, ніби нічого й не сталося, і його погляд ковзнув по Яну — оцінюючи, зважуючи, як завжди.

— Пане Фіалковський, — процідив він. — Не знав, що ви вже повернулися з Франції.

— Сьогодні, — коротко відповів Ян, і рука на моєму плечі стиснулася трохи міцніше.

Повисла тиша, у якій я вперше за весь тиждень не відчувала страху — тільки те саме давнє, забуте відчуття, що, поки він поруч, зі мною нічого поганого не станеться.

— Не годиться панні бути на самоті в лісі в таку темряву, — промовив Роман, ніби й не помічаючи, як тремтять мої руки. — Могло статися що завгодно. Я лише хотів упевнитися, що з вами все гаразд.

— З нею все гаразд, — відповів Ян, не давши мені й слова сказати. — Тепер, коли я тут.