Розділ 29

1746 рік, червень. Мартіна

Сонце пробивалося крізь тонкі фіранки в моїй кімнаті, залишаючи на підлозі вузькі золотаві смуги. Повітря вже було теплим і важким, обіцяючи спекотний день. Я ніколи не любила вставати рано.

У двері постукала моя гувернантка Ізабель — тихо, обережно, ніби боячись розбудити мене різкіше, ніж треба.

— Ваші сестри, Анна та Марія, вже чекають на вас.

І знову гуркіт у двері — цього разу голосніший, нетерплячий. Чого це моїм сестрицям вздумалося приїхати так рано?..

Я перевернулася на інший бік, намагаючись прикритися подушкою від шуму. Та де там. Голоси за дверима не затихали, а сонячне світло все наполегливіше лізло під повіки.

За двадцять хвилин Ізабель уже допомагала мені одягатися. Тканина сукні видавалася нестерпно важкою й гарячою, а корсет — надто тугим. Хто вигадав стільки одягу?..

— Пані Мартіно, стійте, я не закінчила робити зачіску!

— Все, Ізабель!

Я чмокнула її в щоку, залишивши кілька пасем волосся звисати навколо обличчя, і швидко побігла до сестер. Серце трохи калатало — чи то від поспіху, чи то від неясного передчуття.

Я зупинилася на порозі кімнати, ще трохи задихана після спуску. Серце все ще калатало — чи то від швидкого бігу, чи то від передчуття.

Анна стояла біля вікна, а світло падало на її профіль, роблячи волосся майже золотистим. Марія, як завжди, сиділа напівлежачи на краю дивана, тихо перебираючи пальцями тканину спідниці.

— Ну от і ти, — тихо сказала Анна, усміхаючись краєм губ. — Ми вже почали думати, що тебе знову довелося силоміць витягувати з ліжка.

Я не відповіла одразу. У повітрі все ще відчувався легкий запах троянд — мабуть, одна з покоївок принесла їх із саду. Десь за вікном тихо дзижчав джміль.

Марія підвела на мене очі. У них не було звичної легкості.

— Ми покликали тебе не просто так, — тихо почала вона. — Учора ввечері тато знову розмовляв з паном Альбертом. Про тебе. І про Романа.

Я відчула, як у грудях холодно ворухнулося. Сонячне світло раптом стало надто яскравим.

Анна підійшла ближче й тихо взяла мене за руку.

— Роман — старший син, спадкоємець усіх їхніх нових земель. Батько каже, союз із Романовськими зробить нас удвічі багатшими. Тато... тато бачить у цьому велику вигоду.

У кімнаті стало тихо. Лише десь далеко в саду співала пташка, а в мене в голові крутилося одне й те саме: той липкий, хижий погляд Романа за вечерею.

Марія тихо склала руки на колінах.

— Сьогодні вони знову приїдуть. Увечері. Якщо хочеш — ми скажемо, що ти погано почуваєшся. Або... ти можеш побачити його сама. І вирішити.

Анна стиснула мою руку трохи сильніше.

— Тільки не змушуй нас чекати твоєї відповіді надто довго. Бо рішення, мабуть, уже майже прийняте.

Я вирвала руку різкіше, ніж хотіла.

— Мені треба подихати повітрям.

І, не чекаючи відповіді, вибігла з кімнати.

Стайня зустріла мене запахом сіна й теплого кінського духу. Я не думала — руки самі накинули вуздечку на мою Зорьку, самі підтягнули попругу. Конюх щось крикнув услід, та я вже вилетіла за ворота, притиснувшись до гриви.

Вітер бив в обличчя, зривав шпильки з волосся. Я гнала коня повз межу маєтку, повз старий млин, аж поки дерева не розступилися — і переді мною відкрилося озеро. Вода лежала нерухома, глибокого синьо-сталевого кольору, і в ній тремтіло перевернуте небо.

Я зіскочила з сідла, впала на коліна біля самої води й довго дивилася, як тремтить моє відображення. Заплакати не вдавалося — сльози застрягли десь у горлі разом зі словом «ні», яке я так і не наважилася сказати вголос там, у кімнаті.

Потім підвелася і пішла в ліс — просто так, аби йти, аби не думати. Під ногами тихо хрускотіли гілочки, крізь листя пробивалося сонце плямами, десь стукав дятел. Я торкалася шорсткої кори дерев, ніби це могло повернути мені землю під ногами. І тільки тут, серед моху й тіней, мені вдалося нарешті вдихнути на повні груди.

Додому я повернулася, коли сонце вже хилилося до вечора — саме до того дня, заради якого весь маєток стояв на вухах.

Покоївка Дарка заплітала мені коси, тягнучи гребінцем так, що аж очі щипало, а я дивилася на своє відображення й не впізнавала себе — біла сукня, перли на шиї, щоки, нарум'янені надто яскраво для того, що я насправді відчувала.

— Стійте рівно, паннусю, а то стрічка криво ляже, — бурчала Дарка, застібаючи гачки на спині.

Я стояла й дивилася у дзеркало, а думки крутилися зовсім не про свято. Цілий ранок я чекала: чи не прийде хтось із записочкою, чи не з'явиться раптом їхня карета раніше за інших, просто щоб побачити мене саму, ще до всього цього шуму.

Ніхто не прийшов.

Внизу вже чути було, як з'їжджаються перші гості, як матінка когось голосно вітає у передпокої, як скрипаль налаштовує струни. А я все стояла перед дзеркалом, і в грудях ставало важче з кожною хвилиною.

Ти навіть не згадав про мене. Не сумуєш... — подумала я й закусила губу так сильно, що майже відчула присмак крові.

— Готово, — сказала Дарка, відступаючи. — Гарна, як картинка.

Я всміхнулася їй, як уміла найкраще, — так, щоб ніхто не здогадався, що я насправді відчуваю, — і пішла вниз, туди, де вже на мене чекала повна зала гостей.

Зала зустріла мене хвилею тепла, воску й парфумів. Скрипки саме доспівували перший такт вальсу, свічки тремтіли на протягах від відчинених дверей, і вся ця музика лягала мені десь на плечі важким оксамитом.

Я спускалася сходами повільно, як і належить, усміхаючись кожному, хто дивився на мене, а очі самі, без мого дозволу, бігали залою — від дверей до дверей, від карети до карети за вікном.

Може, він просто спізнюється. Може, ще приїде.

Скрипаль узяв вищу ноту, хтось голосно засміявся біля буфету, матінка помахала мені рукою, а я все шукала серед капелюхів і фраків те єдине обличчя, якого там не було.