Розділ 28

До подвір'я стрімко під'їхала машина Ігоря. Вона різко загальмувала поруч із масивним чорним позашляховиком. Гучно грюкнули дверцята.

Із салону один за одним почали виходити Михайло, Ігор та Альбіна Петрівна.

Усі троє завмерли. Спочатку їхні приголомшені погляди ковзнули по дорогому, сліпучо-чорному автомобілю.

Потім — по високому незнайомому чоловікові в бездоганному темному пальті.

І нарешті — по Марті, яка стояла поруч із ним.

На обличчі Альбіни Петрівни промайнула відверта, колюча підозра.

Михайло здивовано підняв брови.

Ігор насупився, його обличчя скривилося від неприхованого роздратування та ревнощів.

— Марто?

Вона не відповіла. Лише мовчки стиснула книги сильніше, фізично відчуваючи крізь сторінки тверде ребро схованого щоденника.

Ян стояв абсолютно спокійно. Він навіть не змінив пози. Його постать випромінювала таку непохитну, крижану впевненість, ніби присутність Романовських на їхньому ж подвір'ї його анітрохи не турбувала. Здавалося, це вони тут були непроханими гостями.

Кілька секунд ніхто не промовляв ні слова.

Марта майже фізично відчувала густу, іскристу напругу, що згущувалася між ними в морозному повітрі.

— Добрий вечір, — нарешті промовив Ян.

Його рівний, оксамитовий голос лише посилив дивне відчуття нереальності того, що відбувалося.

Ігор повільно перевів погляд із Марти на незнайомця. Його ворожість миттєво зіткнулася зі срібним, пронизливим поглядом чужих очей.

— А ви хто такий?

— Ян Фіалковський, — відповів чоловік абсолютно спокійно.

(Я — господар цієї землі. І я прийшов забрати своє.)

Ім'я впало в морозне повітря важким, крижаним каменем.

Здавалося, навіть вітер на подвір'ї миттєво стих, злякавшись цього звуку.

Альбіна Петрівна зблідла так різко, що колір її обличчя майже злився зі снігом. Її аристократична пиха розсипалася на попіл.

Михайло інстинктивно відсахнувся, втиснувшись спиною в дверцята машини. Його очі розширилися від тваринного жаху — він одразу згадав темряву катакомб, обвал за спиною і сталевий голос поліцейського про «приватне володіння».

Ігор нервово кліпнув. Уся його звична хазяйновита впевненість кудись випарувалася, залишивши по собі лише жалюгідну розгубленість.

— Фіалковський? — хрипко перепитав він, і його голос зрадницьки здригнувся. — Але ж... про вас...

Ян ледь помітно схилив голову. У цьому стриманому, майже недбалому жесті було стільки вродженої, абсолютної влади, що Ігор мимоволі опустив погляд. Він просто не зміг витримати цей пронизливий, срібний холод чужих очей.

— Власник земель, на яких ви вчора мали необережність... заблукати, — ввічливо, але з крижаною різкістю уточнив Ян.

На кілька секунд запала тиша.

— На яких підставах ви взагалі сюди приїхали й щось вимагаєте?.. — злобно зашипів Ігор. Він намагався виглядати грізним, але його голос тремтів, видаючи паніку загнаного в кут щура.

Ян зробив пів кроку вперед.

— На тих підставах, що ця земля споконвіку належала не лише вашій родині, пане Романовський.

Його голос залишався рівним, але від цього ставав лише небезпечнішим.

— А ще тому, що існують старі справи, які були закриті надто швидко. І деякі запитання, на які я маю намір отримати відповіді.

(Ти навіть не уявляєш, хлопче, скільки боргів накопичилося за ці століття. І кожен із них ви сплатите до останньої краплі.)

Марта відчула, як по спині пробіг холодок. Вона не зрозуміла, про які саме справи він говорить.

Але зрозумів Ігор. Це було видно з того, як різко змінився його вираз обличчя.

— Не розумію, про що ви, — процідив він.

— Розумієте.

Ян дивився на нього спокійно, майже байдуже.

— І дуже скоро це доведеться пояснювати не мені.

(Коли ти відбираєш чуже життя і чужу спадщину, будь готовий, що господарі повернуться по своє.)

Марта перевела погляд з одного чоловіка на іншого. Вона раптом усвідомила, що відбувається щось значно більше за суперечку через руїни чи підземелля. Ніби ці двоє говорили про речі, про які вона сама ще нічого не знала. Вона міцніше притиснула до грудей книги та захований між ними щоденник.

(Тобі не потрібно буде ховати свої таємниці від них. Попереду — день, коли вони самі будуть ховатися від нашого світла.)

І з кожною хвилиною вона дедалі гостріше розуміла: минуле її родини приховувало набагато більше таємниць, ніж вона могла уявити.

Тиша, що запала після його слів, здалася Марті майже нестерпною.

Ніхто не заперечив. Ніхто не засміявся. Ніхто навіть не наважився сказати, що Ян помиляється.

Ігор стояв блідий, міцно стискаючи щелепи, так що на його обличчі чітко виступали жовна.

Ян ще кілька секунд дивився на нього, ніби чекав відповіді. Не дочекавшись, ледь помітно кивнув сам собі.

— Гарного вечора, — спокійно промовив він.

Це прозвучало майже ввічливо. Майже. Марта здивовано кліпнула. От і все?

Після всього, що він щойно сказав, він просто збирається поїхати? Ян перевів погляд на неї.

Лише на мить. Але від цього короткого погляду в неї пересохло в горлі. Здавалося, між ними залишилося ще дуже багато невимовлених слів.

(Вибач, що маю йти зараз, Мартіно... Але спершу ти повинна дізнатися всю правду сама, без мого примусу.)

Потім він ледь схилив голову — тільки їй — і розвернувся.

Марта мовчки дивилася, як він іде до свого автомобіля.

Дверцята позашляховика зачинилися, двигун тихо загуркотів, і машина повільно рушила алеєю, а потім зникла за деревами.

(Читай, моє серце. Відкривай сторінку за сторінкою. А я буду чекати тебе там, де наша історія лише починається.)

Лише тоді Марта усвідомила, що стояла, затамувавши подих.

Вона сильніше стиснула пальцями книги, які тримала в руках. Між сторінками, надійно захований від усіх, лежав щоденник Мартіни.