Розділ 27

Біля самого ґанку Романовських, різко контрастуючи із засніженим подвір'ям, стояв автомобіль. Це був не просто транспорт — це був масивний, хижий, ідеально чорний позашляховик. Начищений до дзеркального блиску, він виглядав тут абсолютно чужорідним.

Марта обережно зробила ще кілька кроків уперед.

Тієї ж миті важкі дверцята позашляховика безшумно відчинилися. Чоловік, що вийшов назустріч, змусив Марту завмерти. Її легені миттєво забули, як вдихати. Книги в руках раптом здалися нестерпно важкими.

На ньому було бездоганне, дороге чорне пальто, комір якого підкреслював ідеальну блідість шкіри. Темне, густе волосся злегка вилося на вітрі. Але найголовнішим було обличчя. Різкі аристократичні риси, холодний спокій у поставі й неможливо срібні очі. Вони дивилися на неї так пильно і глибоко, ніби бачили саму її суть.

— Доброго дня, Марто, — пролунав його голос.

Той самий оксамитовий, спокійний тембр, який лунав у непроглядній темряві катакомб і під склепінням старого кладовища.

Це він. Ця думка вдарила її наче струмом. Чоловік, чиє обличчя завжди було сховане в тінях, зараз стояв перед нею посеред білого дня, абсолютно реальний.

Марта мовчала. У неї просто не було слів. Увесь її словниковий запас зник під цим пронизливим, срібним поглядом.

Він повільно зробив крок назустріч і трохи нахилив голову.

— Ян, — тихо, але з особливою вагою вимовив він своє ім'я, ніби скріплював ним давню обіцянку.

Він простягнув свою відкриту долоню вперед. Його жест був вишуканим і неквапливим.

Марта, ніби перебуваючи в солодкому гіпнозі, переклала важкі книги в ліву руку, а праву трепетно вклала в його долоню для привітання. Його пальці були теплими й упевненими.

Але Ян не просто потиснув її руку. Він повільно підніс її до своїх губ і ледь торкнувся гарячими вустами тильного боку її долоні. Це був невагомий, майже ефемерний поцілунок, але від нього шкірою Марти пробіг сніп гарячих іскор, а пульс шалено вдарив у скронях.

(Я обіцяв, що ти побачиш мене, коли будеш готова... Вітаю.)

Відпустивши її руку, він простягнув їй невелику, обтягнуту потертою темною шкірою книжку з металевими застібками.

— Я хотів віддати тобі ось це, — тихо сказав він, і в його голосі прослизнула ледь помітна, обережна ніжність. — Щоденник... Я не читав його.

Марта інстинктивно потягнулася за книгою. Коли її пальці торкнулися старої шкіри обкладинки, вона мимоволі опустила погляд на його долоню.

На його безіменному пальці правої руки тьмяно блиснула ідеально гладка обручка, а поруч — масивний золотий перстень із сонцем.

Її серце пропустило удар. Це були ті самі руки, що втримали її над прірвою. Це була пара до тих самих кілець, які вона кілька годин тому знайшла в таємничому сховку дзеркала.

Він носив їх, не знімаючи.

Їхні погляди знову зустрілися. У сріблі його очей було стільки невисловленого, що Марті здалося, ніби земля йде з-під ніг. Вона відкрила рот, щоб хоч щось сказати, запитати, дихнути...

Але позаду неї раптом почувся різкий скрегіт шин по гравію.

Марта здригнулася, немов прокинувшись від глибокого трансу. Вона блискавично втиснула шкіряний щоденник між товстими томами з історії, надійно ховаючи його від чужих очей, і зробила пів кроку назад від Яна.

Надворі стояв колючий, пронизливий мороз, але Марта раптом зловила себе на дивному відчутті: їй було тепло. Абсолютно незрозумілий, тихий жар розливався під шкірою, зігріваючи зсередини. Це тепло йшло не від одягу і не від її власного тіла — воно відлунювало від самої присутності Яна поруч.

(Ти більше ніколи не замерзнеш на цій  землі. Мій вогонь завжди буде з тобою.)