Розділ 26

Марта рішуче повернула за ріг, прямуючи до масивної сірої будівлі з колонами.

Центральна бібліотека. Час дізнатися, на чиїй землі вона насправді стоїть.

Рід Фіалковських виявився набагато давнішим і могутнішим, ніж розповідали сільські плітки про «зниклих багатіїв». Це був князівський рід, який вів свою історію понад тисячу років і мав кровні зв'язки з польськими та іншими європейськими королівськими династіями. Їхнім офіційним гербом споконвіку було палаюче Сонце. Те саме, яке Марта бачила на могильній плиті та на рамі дзеркала.

(Вони думали, що викреслили нас з історії, спаливши папери й затерши наші імена на плитах. Але правда не горить.)

Гортаючи відскановані сторінки старого літопису, вона натрапила на легенду про походження роду.

Згідно з переказом, понад тисячу років тому молодий княжич Ялковський, син тодішнього короля, полював у густих лісах. Там він знайшов молоду жінку. Вона майже не розмовляла, не пам'ятала свого минулого й не могла сказати, звідки прийшла. Найдивовижнішими були її очі — незвичайного, глибокого фіалкового кольору.

Княжич забрав незнайомку до свого дому й назвав Фіалою. Невдовзі вони побралися.

Саме від поєднання імен Фіала та Ялковський, згідно з родовою легендою, виникло нове прізвище — Фіалковські.

Марта завмерла, вдивляючись у пожовклі рядки.

Жінка без минулого. Жінка, яка не пам'ятала, звідки з'явилася. Чомусь від цієї історії їй стало не по собі.

(Ти шукаєш витоки того, що відчуваєш... Вона так само прийшла з нічого, щоб змінити все. І ти зробила те саме.)

Вона мимоволі згадала важкий платиновий перстень із фіолетовим каменем, схований у дзеркалі. Символ роду. Символ жінки, яка понад тисячу років тому змінила долю цілої династії.

Наступні сторінки були вже значно прозаїчнішими.

Марта дізналася, що близько трьохсот п'ятдесяти років тому маєток у Фіялово належав князю Янушу Фіалковському та його дружині Анніті. У них було троє дітей. Первістком народився син Ян.

Після нього на світ з'явилися дві доньки, але обидві померли в ранньому дитинстві під час епідемії.

Інших дітей подружжя не мало. Таким чином Ян залишився єдиним спадкоємцем роду.

Марта перечитала рядок ще раз.

Єдиним спадкоємцем.

Її погляд сам собою ковзнув до підпису в листі, який вона пам'ятала майже дослівно.

«Твій Я...»

У грудях раптом стало важко. Якщо Мартіна справді була вагітна... Якщо дитина так і не народилася...

То разом із нею загинула не лише надія однієї сім'ї. Обірвалася історія роду, який існував понад тисячу років.

(Моє життя зупинилося того дня разом із вашим, моє серце. Але доки ти пам'ятаєш, доки шукаєш правду — ця історія не закінчена.)

Вийшовши з бібліотеки, Марта відчула потребу просто пройтися. Вона йшла вулицями міста, механічно роздивляючись вітрини магазинів, але її думки все ще вирували навколо княжих родів, підземель і старих легенд. Усе її життя, виявляється, минуло на поверхні чогось набагато величнішого й небезпечнішого, ніж вона могла уявити.

Її погляд зачепився за вивіску старого книжкового магазину, що притулився між двома сучасними кав'ярнями. Вперше за довгі роки в будинку Романовських, де книги вважалися зайвим пилозбірником, вона відчула непереборне бажання зайти всередину.

Усередині пахло друкарською фарбою й кавою. Марта попрямувала до відділу краєзнавства та історії. Вона скупила майже все, що здалося їй корисним: кілька важких монографій про історію регіону, кілька тонких брошур місцевих професорів, які досліджували родоводи шляхти, і навіть збірку старих сільських легенд. Їй були потрібні будь-які крихти інформації, які могли зберегтися до наших днів.

Чекаючи біля каси, поки продавець пакував її покупки, Марта відійшла до стелажів із мистецтвом і від нудьги почала гортати великі подарункові видання. Її увагу привернув важкий том у темно-бордовій обкладинці: «Знать і знатні роди: шедеври європейського портрета».

Вона відкрила його навмання.

І миттєво застигла.

Зі сторінки на неї дивилося знайоме обличчя, хоча вона ніколи його не бачила.

Під репродукцією дрібним шрифтом значилося: «Краєвська Антуана, XIX століття. Барселонська картинна галерея».

Жінка на портреті мала ті самі різкі вилиці й той самий важкий погляд, який Марта бачила щоранку у дзеркалі.

Її власна пращурка дивилася на неї крізь століття. Серце Марти забилося швидше.

Як ці картини опинилися розкиданими по всьому світу? Хто їх вивіз?

(Твою родину намагалися розвіяти по світу, як попіл... Але ти тримаєш у собі їхню непокірність.)

Її руки трохи тремтіли, коли вона перегортала сторінки далі. Після Антуани Краєвської вона вже дивилася на книгу зовсім іншими очима.

Тепер це були не просто старі картини. Це були люди. Справжні люди, чиї імена давно перетворилися на записи в архівах. Її погляд зачепився за знайоме прізвище.

Фіалковські.

На кількох сторінках були зібрані портрети представників роду з різних століть. Марта впізнала імена, які щойно бачила в архівних документах. Януш. Анніта. Ще якісь чоловіки й жінки їхньої родини.

Перед нею ніби оживала історія роду, про існування якого вона ще вчора майже нічого не знала.

Вона перегортала сторінки повільніше, уважно вдивляючись в обличчя на старих полотнах. У когось було темне волосся, у когось — світлі очі, але майже в кожному портреті відчувалося щось спільне — та сама стримана впевненість, той самий прямий погляд людей, які поколіннями народжувалися зі знанням свого місця у світі.

Сама того не помічаючи, Марта почала шукати серед підписів одне-єдине ім'я.

Яніслав.

Вона перегорнула сторінку. Потім ще одну. І ще. Але його портрета не було. Дивно.

Тут були його батьки. Були предки. Були далекі родичі. А самого останнього спадкоємця роду Фіалковських наче ніколи не існувало.