Розділ 25

Місто зустріло її оглушливим шумом. Після густої, містичної тиші старого маєтку та підземель ця метушня здавалася чужою і штучною. Люди кудись поспішали, машини сигналили, сірий мокрий сніг місився під ногами в брудну кашу.

Кабінет лікаря зустрів її різким запахом медикаментів і стерильним світлом.

Сивий лікар довго переглядав її картку та роздруківки аналізів, перш ніж подивитися на Марту.

— Марто, я уважно вивчив усі результати, — він зітхнув, зчепивши пальці в замок. — Фізіологічно ви абсолютно здорові. Усі показники в нормі. Немає жодних медичних причин, чому ви не могли б виносити дитину. Але... п'ять років у шлюбі — це значний термін.

Він зробив паузу, підбираючи слова.

— Іноді проблема буває в несумісності. Іноді справа в чоловікові. Можливо, вам варто подумати про інші способи? ЕКЗ, лікування партнера... або усиновлення. Є багато шляхів, якщо ви справді цього хочете.

Марта мовчки кивнула, забрала папери й вийшла з кабінету.

Щойно важкі двері лікарні зачинилися за її спиною, вона опинилася на морозній вулиці. Вітер одразу ж шмагонув по обличчю, і Марта щільніше закуталася у своє тепле пальто, ховаючи підборіддя в комір.

Вона йшла тротуаром і не могла зрозуміти, що саме зараз відчуває. Плакати чи радіти?

Будь-яка інша жінка на її місці, почувши про п'ять років безплідних спроб, можливо, розплакалася б. Але всередині Марти розливалася дивна, лякаюча порожнеча, яка раптом почала заповнюватися... полегшенням. Абсолютним, кришталево чистим полегшенням.

(Доля не дозволить паросткам чужої жадібності пустити коріння у твоєму житті.)

«У мене з Ігорем ніколи не буде дітей», — ця думка пролунала в голові не як вирок, а як звільнення. Її кров не змішається з кров'ю Романовських. Їй не доведеться прив'язувати себе до цього будинку назавжди через дитину.

Марта зупинилася на мить, пропускаючи натовп пішоходів.

«Марто, — подумки звернулася вона до самої себе. — Чому ти взагалі так багато думаєш про Ігоря? Чому раніше, всі ці роки, просто не зібрала речі, не подала на розлучення й не пішла? Чому терпіла знущання Альбіни, холодність чоловіка, цю золоту клітку? А головне... що змінилося саме зараз?»

Раніше в неї просто не було фундаменту під ногами. Вона була сиротою з розмитим минулим. Але зараз...

Її думки плавно, немов магнітом, потягнулися до Яна. Вона згадала його високу постать у чорному плащі. Тепло його руки в підземеллі. Те, як він зупинив падіння братів, і те, як дозволив їй самій вирішувати їхню долю.

Що вона взагалі відчуває до нього?

Марта здивовано прислухалася до себе. Як можна відчувати таку шалену, тягучу цікавість і таку глибоку довіру до людини... чи не людини, обличчя якої ти навіть ніколи не бачила?

(Твоя душа знає мене довше, ніж твоє тіло пам'ятає цей світ. Очі ошукують, але серце знає правду.)

Вона глибоко вдихнула морозне  повітря і рушила далі.