Розділ 24

Коли вони нарешті під'їхали до маєтку Романовських, вечірні сутінки вже огорнули сад. Будинок здавався їй тепер іншим — чужим, ворожим і водночас крихким, наче картковий будинок.

Щойно переступивши поріг і проігнорувавши лютий погляд свекрухи, яка вже чекала в холі, Марта не стала зупинятися, щоб роззутися чи відповідати на істеричні запитання Альбіни Петрівни. Вона пройшла крізь увесь будинок, прямуючи до своєї кімнати — тієї, де в кутку, накрите старою простинею, стояло масивне дзеркало.

Зачинивши двері на ключ, Марта повільно підійшла до нього й стягнула тканину.

У кімнаті було темно. Лише місячне світло пробивалося крізь вікно.

Тепер, знаючи про підземелля, про Фіалковських і про Яна, вона дивилася на дзеркало не як на предмет інтер'єру, а як на щось значно важливіше.

— Ну ж бо, — прошепотіла вона, обережно торкаючись холодної сріблястої рами. — Покажи мені, хто ти такий насправді.

Вона почала уважно оглядати кожен міліметр різьблення, шукаючи будь-які сліди схожості з гербом на могильній плиті — тим самим, де злилися Сонце і Місяць.

Марта повільно провела кінчиками пальців по важкому різьбленню рами, вивчаючи кожен вигин старого дерева.

І раптом її рука завмерла. На самому вершечку, майстерно вплетений у візерунок із листя, ховався знак.

Палаюче сонце з довгими променями. Половина герба з могильної плити.

Вона затамувала подих і почала обмацувати раму ще уважніше, міліметр за міліметром, шукаючи стики.

На задній панелі, у ледь помітній щілині під шаром старого пилу, її пальці намацали крихітну схованку.

Тонка дерев'яна планка відсунулася, і Марта обережно витягла звідти пожовклий цупкий конверт.

Її руки тремтіли, коли вона розкривала його. На долоню з тихим дзвоном випали дві прикраси.

Марта не могла повірити власним очам.

Це був важкий, неймовірно вишуканий платиновий перстень із глибоким фіолетовим каменем, що ловив місячне світло, і ще одна, тонша каблучка — ідеально гладка обручка.

Холодний метал обпік її шкіру.

Вона щойно, кілька годин тому, відчувала точно такі самі кільця на його гарячій руці в непроглядній темряві катакомб.

У конверті лежав складений аркуш цупкого паперу.

Чорнило злегка вицвіло за століття, але почерк залишався неймовірно красивим — розмашистим, упевненим і аристократичним.

Марта розгорнула лист.

Рядки, написані понад триста років тому, дихали такою живою, обпалюючою ніжністю, що в неї перехопило подих.

«Моя Фіалко. Моя таємна дружино.

Світ ще не знає про те, що ми повінчалися, але щойно я повернуся, ми вийдемо до них і все розкажемо. Ми повідомимо нашу головну новину.

Те, що ти прошепотіла мені сьогодні на світанку перед самим моїм від'їздом... Я досі не можу повірити, що це правда, моя кохана. Що це щастя — наше.

Я залишаю тобі це дзеркало як свій весільний подарунок. Воно створене не для того, щоб відбивати твою вроду, а щоб зберігати мій погляд на тебе, де б я не був. Ти знаєш, як ним користуватися, якщо сумуватимеш у розлуці. Воно не знає відстаней.

Я скоро повернуся.

Твій Я.»

Марта стояла посеред холодної темної кімнати, міцно стискаючи в долоні платинові обручки та старий лист.

Її серце билося так сильно, що вона чула кожен удар.

"Моя таємна дружино"

Повільно піднявши голову, Марта подивилася у темне скло дзеркала.