Розділ 23

Вони мовчки дійшли до того місця, де залишили коней. Ігор, обтрушуючи бруд зі свого одягу, продовжував невдоволено бурчати під ніс, нарікаючи на поліцію, мороз і кляті руїни.

— Ігоре, радій, що ви взагалі приземлилися вдало, — холодно кинула Марта, не дивлячись на нього.

Чоловік різко зупинився і злісно скривився.

— То що мені тепер, свічку поставити чи помолитися?

Марта ледве не пирхнула, уявивши, кому саме він мав би зараз молитися в тих катакомбах.

— Спробуй, — абсолютно серйозно відповіла вона. — Помолися обов'язково.

— Що?

— Нічого.

Але Ігор не вгамовувався. Він знову почав голосно обурюватися, розмахуючи руками, звинувачуючи у всьому брата, місцевих селян і саму Марту.

«Як же ти мене замучив своїм ниттям... заспокойся вже нарешті», — з гірким роздратуванням подумала вона.

— Просто замовкни... — ледь чутно пробурмотіла Марта собі під ніс і відійшла на пів кроку від Ворона, щоб не стояти в Ігоря на шляху.

Тільки зараз вона помітила, що поки ходила підземеллями, під довгою спідницею розв'язалися шнурки. Марта обережно присіла, щоб поправити шнурівку на своїх важких черевиках.

І тієї ж миті морозне повітря розірвав дикий, нелюдський вереск.

За ним миттєво посипалася гучна, відчайдушна і дуже брудна лайка.

Марта різко випросталася, не встигнувши дошнурувати черевик.

— Що трапилося?

Картина, що постала перед нею, була доволі промовистою.

Ігор, почервонівши чи то від злості, чи то від болю, незграбно скакав по снігу на одній нозі, обома руками судомно стискаючи іншу.

Михайло стояв поруч абсолютно блідий, втиснувшись у сніговий замет, і широко розплющеними очима дивився на великого чорного коня.

Ворон же стояв ідеально нерухомо. Він навіть не повів вухом, лише ліниво випустив із ніздрів густу хмаринку пари, виглядаючи втіленням ангельського спокою.

— Ворон...— сказав Михайло. Не відводячи погляду від коня.

— Що Ворон?— Марта перевела підозрілий погляд з коня на дівера.

— Він... — Михайло нервово ковтнув і перелякано вказав здоровою рукою на чорного жеребця. — Він наступив Ігору на ногу. Точніше... е-е... дуже прицільно вдарив по ній копитом...

Марта повільно перевела погляд на коня.

Ворон спокійно скосив на неї своє розумне темне око. Абсолютно невинне. Навіть трохи ображене.

Наче його несправедливо підозрювали в чомусь настільки негідному. Потім жеребець ліниво фиркнув і відвернув голову.

Марта мовчала.

— Він зробив це навмисно! — обурено заволав Ігор, досі підстрибуючи на одній нозі.

Ворон навіть не подивився в його бік.

І чомусь саме це виглядало найпідозріліше.

Брати з останніх сил, гримаючи від болю та люті, нарешті видерлися в сідла. Ігор ледь тримався за повіддя, його обличчя перекосилося від  болю в нозі, а Михайло взагалі не зронив ні слова, дивлячись перед себе скляним поглядом.

— Шкода інструментів... — пробурмотів Ігор, навіть не озирнувшись на руїни.

Михайло промовчав. Він виглядав так, ніби його щойно витягли з іншого світу.

Марта йшла поруч із Вороном, тримаючи його за вуздечку. Вона відчувала, як усередині неї все стає на свої місця.

«Значить, хтось із Фіалковських живий», — крутилося в голові. — «Поліцейський не просто так сказав про приватну власність. Це не легенда і не казка. Це чинне право на землю. Хтось платить податки, хтось підтримує ці права... А отже — хтось ходить цією землею і це не привид Яніслава».

Вона мимоволі торкнулася того місця на зап'ясті, де він тримав її, допомагаючи на сходах. Вона досі відчувала фантомне тепло його шкіри. Він не був привидом — надто теплим, надто живим, надто справжнім. Його рука не несла холоду, а дарувала відчуття сили й захисту. Хто ж він насправді? Охоронець старого роду? Його нащадок? Чи сам князь, який колись пообіцяв знайти Мартіну крізь віки?

— Треба дізнатися через районну канцелярію, хто зараз власник, — тихо процідив Михайло, ніби прокинувшись від сну.

Марта нічого не відповіла. Вона чомусь була впевнена, що жоден державний запит не дасть їм того імені, яке вони шукають.