Розділ 23

Коли вони нарешті під'їхали до маєтку Романовських, вечірні сутінки вже огорнули сад. Будинок здавався їй тепер іншим — чужим, ворожим і водночас крихким, наче картковий будинок. Вона знала: цей дім не має права власності на її життя.

Щойно переступивши поріг і проігнорувавши лютий погляд свекрухи, яка вже чекала на неї в холі, Марта не стала зупинятися, щоб роззутися чи відповідати на істеричні запитання Альбіни Петрівни. Вона пройшла крізь увесь будинок, прямуючи до своєї кімнати — тієї, де в кутку, накрите старою простинею, стояло масивне дзеркало.

Зачинивши двері на ключ, Марта повільно підійшла до нього й стягнула тканину. У кімнаті було темно. Лише місячне світло пробивалося крізь вікно.

Тепер, знаючи про підземелля, про Фіалковських і про Яна, вона дивилася на дзеркало не як на предмет інтер'єру, а як на щось значно важливіше.

— Ну ж бо, — прошепотіла вона, обережно торкаючись холодної сріблястої рами. — Покажи мені, хто ти такий насправді.

Вона почала уважно оглядати кожен міліметр різьблення, шукаючи будь-які сліди схожості з гербом на могильній плиті — тим самим, на якому злилися Сонце і Місяць.

Марта повільно провела кінчиками пальців по важкому різьбленню рами, вивчаючи кожен вигин старого дерева. І раптом її рука завмерла.

На самому вершечку, майстерно вплетений у візерунок із листя, ховався знак.Палаюче сонце з довгими променями. Половина герба з могильної плити. Це було дзеркало Фіалковських.

(Воно берегло цей знак століттями... чекаючи лише на тебе)

Вона затамувала подих і почала обмацувати раму ще уважніше, міліметр за міліметром, шукаючи стики.

На задній панелі, у ледь помітній щілині під шаром старого пилу, її пальці намацали крихітну схованку.

Тонка дерев'яна планка відсунулася, і Марта обережно витягла звідти пожовклий цупкий конверт.

Її руки тремтіли, коли вона розкривала його. На долоню з тихим дзвоном випали дві прикраси.

Марта не могла повірити власним очам.

Це був важкий, неймовірно вишуканий платиновий перстень із глибоким фіолетовим каменем, що ловив місячне світло, і ще одна, тонша каблучка — ідеально гладка обручка.

Холодний метал обпік її шкіру. Вона щойно, кілька годин тому, відчувала таке саме кільце на його гарячій руці в непроглядній темряві катакомб.

У конверті лежав складений аркуш цупкого паперу.

Чорнило злегка вицвіло за століття, але почерк залишався неймовірно красивим — розмашистим, упевненим і аристократичним.

Марта розгорнула лист.

Рядки, написані понад триста років тому, дихали такою живою, обпалюючою ніжністю, що в неї перехопило подих.

«Моя Фіалко. Моя таємна дружино. Світ ще не знає про те, що ми повінчалися, але щойно я повернуся, ми вийдемо до них і все розкажемо. Ми повідомимо нашу головну новину.

Те, що ти прошепотіла мені сьогодні на світанку перед самим моїм від'їздом... Я досі не можу повірити, що це правда, моя кохана. Що це щастя — наше.

Я залишаю тобі це дзеркало як свій весільний подарунок. Воно створене не для того, щоб відбивати твою вроду, а щоб зберігати мій погляд на тебе, де б я не був. Ти знаєш, як ним користуватися, якщо сумуватимеш у розлуці. Воно не знає відстаней.

Я скоро повернуся. Твій Я.»

Марта стояла посеред холодної темної кімнати, міцно стискаючи в долоні платинові обручки та старий лист.

Її серце билося так сильно, що вона чула кожен удар. «Моя таємна дружино».

Повільно піднявши голову, Марта подивилася у темне скло дзеркала.

У кімнаті панувала така тиша, ніби весь світ затамував подих разом із нею.

(Ти прочитала мій лист... Через триста років ти нарешті тримаєш у руках те, що завжди належало тільки тобі.)

Марта завмерла, дивлячись на платинові кільця у своїй долоні. Спокуса приміряти їх була дивною, майже фізичною, але здоровий глузд і якийсь глибокий, інстинктивний острах виявилися сильнішими.

Вона не одягне їх. Принаймні, не зараз. Це було б неправильно. Відчувалося так, ніби вона намагається привласнити чуже, надто інтимне минуле. Навіть якщо це минуле якимось химерним чином відлунювало в ній самій, вона ще не була готова його прийняти.

(Не поспішай. Я чекав вічність — зачекаю й доти, доки ти сама захочеш надіти цю обручку.)

Марта обережно згорнула пожовклий аркуш, поклала його разом із прикрасами назад у конверт і, знайшовши намацану раніше схованку, помістила все за дерев'яну планку в рамі. Секрет тихо клацнув, надійно запечатуючи таємницю трьох століть.

Вона підвела очі й вп'ялася поглядом у темне, глибоке скло.

«Ти знаєш, як ним користуватися, якщо сумуватимеш... Воно не знає відстаней».

Ці слова з листа не йшли з голови. Якщо це дзеркало працювало не просто як шматок посрібленого скла, якщо через нього дійсно можна було дивитися крізь простір, то логіка підказувала лише одне: десь має бути друге таке саме дзеркало. Парне. Щоб він міг бачити її, а вона — його. Зв'язок не міг бути одностороннім.

Але де воно зараз? Залишилося під руїнами маєтку на пагорбі? Чи сховане в тих самих катакомбах, звідки вони щойно вийшли?

Та думки вперто поверталися до нього. До Яна.

Вона згадала, як він стояв, недбало притулившись до білої стіни. Як плавно йшов попереду в темряві підземелля. Його рука, що втримала її від падіння, була гарячою, сильною й абсолютно реальною. Його голос лунав у повітрі — оксамитовий і живий. Він був чоловіком із плоті й крові, а не примарою з казок.

Тоді чому він ховається? Чому його обличчя завжди, за будь-яких обставин, приховане під тим важким, непроглядним капюшоном? Що саме він так ретельно ховає в цій темряві — від неї, від усього світу?

(Я відкрию тобі своє обличчя лише тоді, коли ти сама будеш готова подивитися в мої очі без страху.)

Раптом кімнату ніби хитнуло.

Адреналін, який тримав Марту на ногах увесь цей нескінченний, божевільний день, різко випарувався, залишивши по собі лише порожнечу й свинцеву тяжкість у кожному м'язі. Вона відчула, як дрібно тремтять коліна.