Розділ 22

Вона увійшла до ширшої зали підземелля, куди крізь провалля згори пробивалося тьмяне денне світло. На брудній кам'яній підлозі, серед уламків дощок, каміння та снігу, лежали Ігор і Михайло. Вони були абсолютно цілі. Жодної зламаної кістки чи подряпини.

Чоловіки майже одночасно застогнали, повільно приходячи до тями й ворушачи кінцівками після свого містичного сну.

Марта перевела погляд убік. Ян безшумно зробив крок назад і повністю розчинився в густій непроглядній тіні під склепінням. Його більше не було видно, але чомусь вона була абсолютно впевнена, що зараз, десь у темряві, він ледь помітно усміхається.

Ігор сперся на лікті, важко замотав головою і раптом сфокусував погляд на дружині.

— Марто? Якого біса ти тут робиш? — хрипко гаркнув він, намагаючись піднятися з бруду.

 Марта лише спокійно схрестила руки на грудях. Вона дивилася на них.

— Це така вдячність за відкрите підземелля? — холодно поцікавилася вона.

Михайло, потер поперек і обвів поглядом масивні кам'яні стіни та арки. Його очі раптом розширилися і спалахнули  блиском.

— Ого... Ми в катакомбах, — прошепотів він, миттєво забувши про біль. — Ніхто ж століттями не міг знайти сюди вхід. Як ти взагалі увійшла?

Він гарячково озирнувся, вдивляючись у глибину чорних коридорів.

— Треба їх вивчити... Там точно щось є.

Марта з відразою подивилася на нього. Ці люди щойно дивом уникнули смерті, а їхня перша думка знову була про скарб.

— Ти жартуєш? — недовірливо перепитала вона.

— Ні, — серйозно і глухо відповів Михайло. Він уперся здоровою рукою в камінь і важко підвівся на ноги.

Але щойно він випростався, тишу підземелля різко розрізав яскравий промінь ліхтарика. Штучне світло вдарило просто згори, з краю провалля, змусивши чоловіків замружитися.

— Гей! — пролунав гучний, по-буденному різкий голос, що луною відбився від кам'яних стін. — Там хтось є? Живі?

Ігор і Михайло інстинктивно затулили очі руками від сліпучого променя.

— Поліція! — суворо продовжив голос згори. — Що ви тут робите? Це приватна власність! Негайно виходьте звідти!

Поліцейські, які чекали на поверхні, спантеличено чухали потилиці, коли Марта спокійно вивела обох чоловіків через напівзруйнований бічний хід. Вона йшла попереду тими самими катакомбами, стіни яких химерно освітлювали живі смолоскипи, а Ігор та Михайло покірно пленталися слідом. Вони були надто приголомшені, щоб питати про вогонь під землею, і досі не могли збагнути, як вижили після падіння в таку прірву.

Щойно остання нога ступила на тверду, вкриту снігом землю, за їхніми спинами пролунав важкий глухий гуркіт.

Земля під ногами ледь здригнулася. Залишки кам'яних склепінь, старі дошки й тонни снігу зсунулися вниз, повністю ховаючи під собою прохід і намертво запечатуючи вхід до катакомб. Не раніше і не пізніше. Саме вчасно.

— Так... зараз складемо акт, — зітхнув старший поліцейський, дістаючи з кишені куртки блокнот.

— Який ще акт, командире? — обурився Ігор, важко відсапуючись і обтрушуючи брудний сніг із колін.

— Про незаконне проникнення. Це приватна територія, — втомлено повторив поліцейський, клацаючи ручкою.

— Чия? — Ігор здивовано перевів погляд з одного патрульного на іншого.

Тим часом Марта відійшла на кілька кроків убік. Вона не слухала їхньої перепалки. Її погляд був спрямований углиб старого кладовища, туди, де серед розбитих стел схилили свої віти старі покручені верби. Там, між темними стовбурами, густішали тіні.

Марта ледь помітно посміхнулася.

— Як це чия? — поліцейський звів очі на Ігоря. — Приватне володіння Фіалковських.

— Жартуєте? — Ігор витріщився на правоохоронця, і його обличчя витягнулося від шоку.

— Пане Ігоре, я вам що, жартівник? — голос поліцейського став холодним і сталевим. — Ще раз побачу вас тут із лопатами — поїдете у відділок.

Михайло нервово потер забруднене чоло здоровою рукою і розгублено закліпав.

— Але ж... про них ніхто не чув уже багато років. Вони ж усі зникли...

— Ідіть додому, — коротко відрізав поліцейський.

Він сховав блокнот, розвернувся і мовчки попрямував до службової машини, що стояла біля узлісся.

Брати залишилися стояти посеред снігу — розгублені, брудні й повністю позбавлені своєї самовпевненості.

А Марта продовжувала дивитися в тіні старих верб.