Розділ 21

Щойно вони робили крок у чорноту, на вогких стінах самі собою, один за одним, беззвучно спалахували старі смолоскипи. Їхнє полум'я не давало диму, лише м'яке живе світло, яке розганяло морок і лягало золотими відблисками на його темний плащ.

Вони спускалися в повній тиші, його гаряча долоня тримала її руку.

Коли вони нарешті ступили на рівну кам'яну підлогу біля самого дна провалля, Ян повільно розтиснув пальці. Він відійшов на пів кроку, м'яко збільшуючи дистанцію і даючи їй простір, а потім, так і не сказавши більше жодного слова, рушив уперед освітленим коридором.

Кроки лунко відбивалися від вогких кам'яних стін, гублячись десь далеко попереду. Коридор здавався нескінченним і розгалужувався в темряві так химерно, що будь-хто чужий назавжди залишився б тут блукати.

— Тут можна загубитися... — тихо промовила Марта. Це прозвучало не як запитання, а швидше як випадкова думка вголос, навіяна масштабами підземелля.

— Ти не загубишся, — рівно і спокійно відповів Ян, навіть не збавляючи ходу.

Марта йшла слідом, уважно роздивляючись грубу кладку та масивні арки, що підтримували склепіння. .

— Вони тягнуться на велику відстань? — запитала вона, намагаючись оцінити розміри цих катакомб.

Але раптом замовкла. Її кроки на мить сповільнилися.

Вона відчула напрямок. Вони йшли не в бік лісу і не кружляли під руїнами Фіялівського пагорба. Цей прямий широкий коридор вів їх чітко під долину, туди, де колись стояв дім її дитинства.

У голові блискавкою спалахнув здогад, який ще вчора здався б божевіллям, але зараз мав бездоганну, моторошну логіку.

Дві найвпливовіші родини.

Два герби на одній плиті.

Дзеркало.

— Підземелля з'єднане з маєтком Краєвських... — її голос ледь здригнувся, перетворившись на напружений шепіт. — З моїм колишнім... маєтком.

Він не зупинився і не обернувся, але в тому, як ледь помітно нахилилася до неї.

— Так, — пролунало в напівтемряві.

Одне коротке слово, яке миттєво змінило все.

Історії їхніх родів не просто перепліталися в старих сільських плітках чи родинній дружбі — вони були буквально з'єднані таємними венами під самою землею, сховані від чужих очей.

— Так, — додав він так само рівно, навіть не сповільнивши ходу.

Марта на секунду збилася з кроку. Її чобіт ковзнув по вологому каменю, і вона ледь не втратила рівновагу. Серце в грудях пропустило важкий удар.

Фіалковські.

Ця коротка фраза вдарила її сильніше за крижаний вітер нагорі.

Усі в селі знали, що їхні родини — Краєвські та Фіалковські— дружили поколіннями. Обидві старі, обидві заможні. Але мати спільну таємну мережу підземель, яка з'єднувала їхні маєтки разом. 

Думки в голові Марти закрутилися в шаленому вихорі.

Якщо Романовські мали доступ до цих катакомб... Якщо їхня родина поколіннями знала про підземні ходи під долиною...

Пожежа.

Перед очима знову спалахнуло полум'я...

Марта міцніше стиснула кулаки.

Невже весь цей час вони тримали її поруч не через жалість? Невже вона була для них останньою ниткою, що вела до Краєвських? Останньою спадкоємицею роду? А якщо так, то навіщо?

Ігор і Михайло прийшли сьогодні з кувалдами не просто за міфічним золотом. Вони щось шукали. Щось конкретне. І тепер Марта вже не була впевнена, що мова йшла про скарб.

Вона підняла очі.

Ян у своєму темному плащі невпинно йшов уперед, мов невідворотна доля. Він не озирався, не намагався її втішати і не пояснював нічого більше. Він просто дав їй один фрагмент правди і дозволив скласти решту самостійно.

Її дихання поступово вирівнялося. Замість розгубленості та болю в грудях повільно розливалася інша емоція — холодна, безжальна лють.

Марта пришвидшила крок, наздоганяючи його в танцюючому світлі підземних смолоскипів.