Розділ 20

Марта повільно повернула голову. Біля єдиної високої вцілілої стіни стояв Він.

Вона вперше бачила його постать не зі спини.

Його фігуру огортав довгий, важкий темний плащ, що спадав до самої землі, зливаючись із тінями. Глибокий капюшон повністю приховував обличчя — там не було видно ані очей, ані жодної людської риси, лише суцільна, непроглядна темрява. Але Марта відчувала його погляд кожним нервом. Він торкався її шкіри, глибокий і пронизливий.

Він не стояв, ліниво спершись спиною на холодну білу стіну  просто  мовчки спостерігав за нею.

Марта не вимовила жодного слова. Вона не відсахнулася і не втекла. Не відриваючи погляду від темного капюшона, під яким ховалося обличчя вона зробила повільний, рішучий крок уперед, наближаючись до краю чорного провалля.

Марта підійшла до самісінького краю і обережно зазирнула в чорну пащу провалля. Від запаморочливої глибини миттєво закрутилася голова. Там, далеко під розірваною землею, куди ледь діставало холодне ранкове світло, виднілися кам'яні склепіння старовинних підвалів — химерна мережа князівських катакомб, які століттями спали під товщею ґрунту.

Серед уламків каміння, потрощених дощок і снігу ледь вгадувалися два розпластані тіла.

— Вони живі? — тихо запитала Марта, не відриваючи погляду від дна прірви.

— Так, — пролунала глибока, спокійна відповідь.

Цього разу голос не лунав у її свідомості. Він прозвучав абсолютно реально, розрізавши морозне повітря. Низький, оксамитовий, з ледь вловимою красивою хриплинкою. Це був голос живої людини.

— Що з ними?

— Сплять.

Марта здивовано кліпнула. Вона ще раз подивилася в запаморочливу глибину провалля, а потім — на нього. Впасти з такої висоти на голе каміння і залишитися живими? Це було фізично неможливо. Вони мали б розбитися на смерть, переламати всі кістки. А він каже...

Сплять?

— Серйозно? — недовірливо вирвалося в неї.

Вона відчула, як простір змінився. Чоловік ледь помітно повернув голову, і в його цілком реальному голосі прослизнула лінива, майже недбала іронія, від якої по шкірі пробігли мурахи.

— Так. Надто шумні були.

Марта мовчала. Вона дивилася на тих що прийшли сюди з кувалдами, щоб розтрощити святиню, а тепер лежали абсолютно безпорадні на дні провалля. 

— Як їх витягти? — нарешті зітхнула вона, розмірковуючи вголос.

Він не відповів одразу. Ця пауза була густою і майже відчутною на дотик.

— А треба, Марто? — тихо запитав чоловік

Вона різко перевела погляд на його високу постать. Здається, він жартував... чи ні? Під темною тканиною капюшона ховалася безодня, і розгадати її було неможливо.  Як і завжди, він був спокійним і просто стояв поруч, залишаючи їй абсолютне право вибору. Життя цих двох чоловіків тепер залежало тільки від її рішення.

Не чекаючи, поки вона визначиться, він плавно відштовхнувся від білої стіни. Його рух був безшумним і спокійним. Він рушив убік, обходячи край провалля і прямуючи до напівзаваленої стіни

— Ти куди? — здивовано кинула йому навздогін Марта.

Він навіть не зупинився.

— Вниз.

Довгий чорний плащ ковзнув по засніженому камінню. Він підійшов до арки і почав зникати в темряві підземелля.

Марта глибоко вдихнула морозне повітря з ледь вловимим ароматом озону і фіалок.

— Вниз так вниз, — спокійно промовила вона сама до себе і, не вагаючись більше ні секунди, зробила крок уперед, спускаючись у темряву слідом за ним.

Темрява підземелля проковтнула їх майже одразу. Сходи з грубого, вищербленого каменю вели стрімко вниз і були підступно слизькими від вологи та багатовікового моху.

На одному зі щаблів нога Марти раптом зісковзнула.

Вона не встигла ні зойкнути, ні полетіти в чорну прірву. Його реакція була блискавичною. Ян перехопив її руку, одним плавним, але неймовірно сильним рухом втримуючи рівновагу.

— Обережно... — пролунав його низький голос у густій тиші.

На якусь частку секунди вони завмерли впритул одне до одного, у напівоберті. Марта затамувала подих. 

Його рука.

Велика чоловіча долоня була абсолютно живою. Гарячою, твердою і напрочуд приємною. Це не був холодний дотик привида чи безтілесної ілюзії. Перед нею стояв чоловік із плоті й крові, чиє тепло різко контрастувало з крижаним підземеллям.

І ще дещо.

Її пальці, інстинктивно вчепившись у його долоню, намацали холодний метал. Щось масивне, з рельєфним візерунком — певно, старовинний перстень-печатку. А зовсім поруч, на безіменному пальці, відчувався тонший гладкий обідок.

Каблучка.

«Невже?..» — промайнула в голові спантеличена думка, змушуючи серце забитися швидше.

Здається, він здогадався про те, що вона щойно зрозуміла, або ж це вийшло абсолютно випадково, але на одну коротку мить його пальці стиснули її руку трохи сильніше. Тепло, надійно і впевнено.

Він не відпустив її подав їй руку, допомагаючи йти, і рушив уперед.

І тоді почалося найдивніше.