Розділ 20

Коли вони нарешті ступили на рівну кам'яну підлогу біля самого дна провалля, Ян повільно розтиснув пальці. Він відійшов на пів кроку, м'яко збільшуючи дистанцію й даючи їй простір, а потім, так і не сказавши більше жодного слова, рушив уперед освітленим коридором.

Кроки лунко відбивалися від вогких кам'яних стін, гублячись десь далеко попереду. Коридор здавався нескінченним і розгалужувався в темряві так химерно, що будь-хто чужий назавжди залишився б тут блукати.

— Тут можна загубитися... — тихо промовила Марта. Це прозвучало не як запитання, а радше як випадкова думка вголос, навіяна масштабами підземелля.

— Ти не загубишся, — рівно й спокійно відповів Ян, навіть не збавляючи ходу.

(Твоя кров знає цей шлях так само добре, як і моя.)

Його спина в темному плащі ледь майоріла попереду, у світлі смолоскипів, але ця коротка фраза прозвучала як абсолютна гарантія.

Марта йшла слідом, уважно роздивляючись грубу кладку та масивні арки, що підтримували склепіння. Це був не просто підвал. Це була ціла підземна артерія.

— Вони тягнуться на велику відстань? — запитала вона, намагаючись оцінити розміри цих катакомб.

Але раптом замовкла. Її кроки на мить сповільнилися. Вона відчула напрямок.

Вони йшли не в бік лісу й не кружляли під руїнами Фіялівського пагорба. Цей прямий широкий коридор вів їх чітко під долину, туди, де колись стояв дім її дитинства.

У голові блискавкою спалахнув здогад, який ще вчора здався б божевіллям, але зараз мав бездоганну, моторошну логіку.

Дві найвпливовіші родини, поєднані давнім союзом і вірністю. Два герби на одній плиті.

Дзеркало.

— Підземелля з'єднане з маєтком Краєвських... — її голос ледь здригнувся, перетворившись на напружений шепіт. — З моїм колишнім... маєтком.

Він не зупинився й не обернувся, але в тому, як ледь помітно нахилилася його голова, була мовчазна, столітня згода.

— Так, — пролунало в напівтемряві.

Одне коротке слово, яке миттєво змінило все.

Історії їхніх родів не просто перепліталися в родинній дружбі та повазі — Фіалковські й Краєвські були з'єднані таємними венами під самою землею, зберігаючи союз, прихований від чужих очей.

І зараз Ян вів її цією підземною пуповиною додому.

Насправді додому.

— І Романовські про це знають, — так само рівно промовив він, навіть не сповільнивши ходу. — Вони роками нишпорили тут, шукаючи лазівку до влади, якої ніколи не мали.

Марта на секунду збилася з кроку. Її чобіт ковзнув по вологому каменю, і вона ледь не втратила рівновагу. Серце в грудях пропустило важкий удар.

Романовські. Ця коротка фраза вдарила її сильніше за крижаний вітер нагорі.

Усе в її голові перевернулося. Краєвські та Фіалковські поколіннями тримали в руках справжню силу й владу цієї землі, а Романовські були лише заздрісними тінями, вискочнями, які прагнули зайняти чуже місце.

Якщо Романовські знали про ці катакомби... Якщо вони роками шукали хід, щоб підібратися до могутності двох давніх родів...

Пожежа. Перед очима знову спалахнуло полум'я, що пожерло її дім і бабусю.

Батько Ігоря не просто так «врятував» дзеркало й забрав його до свого маєтку. Він знав, що це за річ і чию силу вона береже. Вони не «зберігали» реліквію заради дівчинки-сироти й не з милосердя прихистили її після дитячого будинку, примушуючи мити їхні підлоги й терпіти знущання.

Вони просто намагалися підкорити собі те, що їм не належало.

Марта міцніше стиснула кулаки, відчуваючи, як у жилах закипає гаряча лють.

(Вони думали, що зможуть вкрасти нашу силу, зробивши тебе служницею у власному краї, — пролунав у тиші його глибокий голос. — Але кров Краєвських і Фіалковських не кориться рабам.)

Невже весь цей час вони тримали її поруч як бранку? Як єдиний ключ, що міг відкрити їм шлях до абсолютної влади над долиною?

Ігор і Михайло прийшли сьогодні з кувалдами не просто за міфічним золотом. Вони шукали хід. Вони хотіли силою пробитися туди, куди їх ніколи не пускала варта, визначена самою долею.

І тепер Марта точно знала: вона більше не дозволить їм ступити жодного кроку по чужій землі.

Вона підняла очі.

Ян у своєму темному плащі невпинно йшов уперед, мов невідворотна доля. Він не озирався, не намагався її втішити й не пояснював нічого більше. Він просто дав їй один фрагмент правди й дозволив скласти решту самостійно.

(Вони шукали ключі, але забули, що двері відчиняє лише господар.)

Її дихання поступово вирівнялося. Замість розгубленості й болю в грудях повільно розливалася інша емоція — холодна, безжальна лють.

Марта пришвидшила крок, наздоганяючи його в танцюючому світлі підземних смолоскипів.